Ксю Бадб - Закохана В Диявола, Ксю Бадб

Невідомий номер
"Сьогодні о 21:00. Приїжджай сам. Не раніше, не пізніше. Якщо я дізнаюся, що з тобою ще хтось був, їй не жити."

Що ж, за цей день мені треба вигадати, як врятувати Єлизавету, бажано залишитися самому живим і не втратити все, що я будував роками.

Викликаю до себе заступників та начальника служби безпеки. Розповідаю всю ситуацію, і ми будуємо план. Щоб ми не вигадували, Шательє вибрав ідеальне місце, до якого не підібратися. Той самий 26-поверховий будинок, де буквально ніч назад ми з Єлизаветою були разом. Місце, де вона відкрила мені своє серце. А тепер там вирішиться наша доля. Точніше, вирішиться, чи будемо жити, чи ні. Але я готовий на все, щоб із жінкою нічого не сталося. 

Ми не вигадуємо нічого кращого, як усе-таки піти на умови Шательє, але кілька авто з охороною будуть стояти в сусідніх кварталах. Ми не можемо під'їхати дуже близько, тому що я впевнений, він прослідковує весь район.

Видихаю, беру з собою лише один пістолет. Та йду до авто. До призначеного часу ще година. Але я сідаю та вирушаю туди. Їхати недовго. Півгодини в мене запас. Зупиняюся перед будинком і завмираю. На вулиці починає темніти.

- Не так я уявляв цю зустріч. І, в принципі, не так я все собі уявляв...

Ми повинні були з Єлизаветою ще два тижні проводити в обіймах один одного та насолоджуватися компанією. Тільки удвох. Але замість цього життя жінки висить на волоску, так само як і моє. Тому я видихаю, перевіряю знову зброю та піднімаюся на дах.

Прямо біля входу мене зустрічають двоє охоронців. І я не встигаю нічого сказати чи зробити. Коли я роблю крок назустріч силуету чоловіка, який стоїть трішки далі, мені прилітає по голові. Втрачаю свідомість.

Приходжу до тями вже зв'язаний на стільці. Зброї немає. Що ж, у принципі, шанс вибратися самостійно звідси в мене був мінімальний. Тому буду чекати на умови. Я знаю, що Шательє заманив мене сюди не заради того, щоб просто вбити. Ні, це він міг зробити будь-якої миті. Він хоче дограти свою гру і виграти її. І я знаю, на який фінал він розраховує.

Дивлюся по сторонах і не помічаю ніде жінки. Сподіваюся, з нею все гаразд. Інакше Шательє дуже про це пошкодує. Якщо він щось зробить з Єлизаветою, мені нічого втрачати.

- Ну що, хлопче, так сумно наша гра ще не закінчувалася. - Він виходить на світло, та я дивлюся йому в очі.

- Де Єлизавета? - чоловік посміхається та витягує руки з кишень.

- Девіде, вона тут і з нею все гаразд.

Я сумніваюся, що з цим чоловіком комусь може бути добре. Тим паче, що я бачив на фотографіях, на її обличчі були синці. А це означає, що вже точно з нею не все гаразд.

- Що ти з нею зробив? - Він закочує очі, типу я питаю якусь фігню.

- З нею все гаразд. Ти б хвилювався за себе, а не за пані Єлизавету.

Мені дуже не подобається, як він посміхається в той момент, коли називає її ім'я.

- І що далі? Ти мене спіймав. Ти знаєш, що це нічого не змінить. - Він, підходячи на крок ближче, затискає моє підборіддя, боляче пальцями, та піднімає голову.

- Пане Сореро, ви ще не зрозуміли. Ви програли. Мене не цікавить ваш бізнес. Уже не цікавить. - Він відпускає мене та повертається до мене спиною.
- Я просто хочу, щоб ви зникли. Зникли з цього світу. Ви мені набридли. - знову повертається, а я намагаюся прослідкувати будь-яку емоцію на його обличчі.

- Ви завдаєте занадто багато проблем. І так, я не люблю, коли хтось мене не боїться. - чоловіка витягує пістолет, але не направляє його на мене.

- Ти просто хочеш мене вбити і все. Ти думаєш, що з цього щось зміниться? 
Розумію, що знищення мене як суперника полегшить йому життя. Але мій бізнес усе одно не дістанеться цьому виродку. Я все добре продумав, і в нього немає шансів отримати мої казино.

- Якщо ти думаєш про свій бізнес, він мене більше не цікавить. Мене більше цікавить просто, кривава, жорстока помста. Отакий я банальний і приземлений. Але, Девіде, є ще дещо. - повертає голову в бік темряви, і я помічаю, що там ще один силует. Цікаво, хто там. 
- Я не просто хочу тебе вбити. Я хочу тебе знищити. У першу чергу, морально. А для цього познайомимося. - Намагаюся помітити, хто стоїть у темряві. 
Можливо, хтось із його охоронців, або ще хтось. Та коли силует робить крок уперед, я не вірю своїм очам, забуваю, як дихати, і мої легені просто зупиняються.

- Пане Сореро, познайомтесь - Єлизавета. Хоча, думаю, знайомити вас не потрібно. Ви і так за цей час непогано познайомилися. Так, Лізі?

Вона підходить до нього без жодного синця, на її обличчі легка посмішка, коли вона киває йому у відповідь.

- Єлизавето, що відбувається? - Мій голос звучить з дуже дивним тоном. Це кажу не я, наче слова вилітають з мого рота, але їхній автор зовсім не я.

- Девіде, дозволь, я поясню. - Знову Шательє втручається. - Єлизавета виконувала важливу місію, яку я їй дав, і вона з нею прекрасно впоралася. Вона зробила все, щоб заманити тебе до моїх лап. І я знав, що в тебе більше немає слабкості такої, як була десять років назад. Тому я сам її створив. А Єлизавета – це мій витвір мистецтва. Я забрав її у батьків у дуже ранньому віці і виховував так, щоб вона стала ідеальним шпигуном у будь-якій ситуації.

Я не можу повірити, що жінка, яка ніч назад зізнавалася мені в коханні, просто стоїть поруч із моїм ворогом, і на її обличчі немає жодної емоції, яка видавала б, що це розіграш, що це якась неправда, що вона може все пояснити. Вона просто стоїть мовчки з дуже легкою посмішкою, дивлячись на мене, наче я для неї не значу нічого.

- Лізі, ти можеш хоч щось сказати? - вона повертає на мене погляд, фіксуючись очима в моїх очах.

- Нічого казати, Девіде. Тобі все пояснили. Вибач, але це просто бізнес.

Коли Шательє направляє на мене пістолет, я розумію, що, по ходу, на цьому моє життя закінчилося. Я прожив 35 веселих, шалених років, але він не поспішає натискати на курок, щось його зупиняє. І коли я переводжу погляд на Єлизавету, він робить те саме.