Тая Смоленська - Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська

Глава 19.2

****

Обідня перерва добігає кінця, коли я залишаю конференц-зал. Там уже все підготовлено до наради, не вистачало тільки роздрукованих матеріалів, які я принесла.

У мене є лише десять хвилин, щоб спуститися в кафетерій на першому поверсі і швидко пообідати. Але мені не вдається навіть у ліфт увійти.

Тому що з нього виходить Золотарьов і, запримітивши мене, дає нове доручення.

- Я переслав тобі файл, іди в архів і знайди всі документи за списком, - кидає на ходу і проходить повз мене разом із директорами.

Я роблю глибокий вдих.

Чорт.

Пообідати сьогодні не вдасться.

Входжу в ліфт, тягнуся до номерів поверхів і розумію, що й гадки не маю, де тут архів. Доведеться запитати когось із бухгалтерії. Вони єдині, кого я тут взагалі знаю.

За п'ятнадцять хвилин я вже перебуваю у величезному приміщенні, обставленому стелажами з шухлядами, в яких неймовірна кількість документів. Господи, я і за тиждень не знайду те, що потрібно Артуру.

Тут немає жодної систематизації. І що ще жахливіше - співробітника, який би за все відповідав.

Як же все це бісить.

Я беруся за роботу. На коробках приклеєно опис вмісту, принаймні мені не потрібно переглядати кожну з них.

За три години вдається знайти всього шість пунктів із тридцяти.

- З глузду з'їхати! - зітхаю, розумію, що нізащо не дотягнуся до верхньої полиці.

Озираюся по сторонах у пошуках стільця.

Знімаю туфлі і встаю на нього.

Тягну на себе ящик, але він виявляється важчим, ніж я очікувала. Раптово стілець починає хитатися піді мною, і я втрачаю рівновагу. Змахую руками в повітрі, намагаючись знайти те, за що можна вхопитися, але вже надто пізно. Я заплющую очі, очікуючи на неминуче падіння і спалах болю, коли раптом відчуваю, як міцні руки обхоплюють мене, запобігаючи падінню.

Розплющивши очі, я бачу перед собою обличчя Артура. У його погляді читаю занепокоєння і полегшення.

Його руки все ще тримають мене за талію, а моє тіло мимоволі притискається до його. Ми завмерли на мить, дивлячись одне одному в очі.

Тепло його тіла, дихання, дотики та неймовірна близькість змушують моє серце битися частіше.

Від нього так приємно пахне. Хочеться уткнутися носом у груди і дихати, дихати, дихати.

- З тобою все гаразд? - його голос ніжний і турботливий, а не грубий, як в обід.

- Так, так, звісно, - видихаю я, намагаючись відновити дихання і зібрати свої думки. - Дякую, - тихо відповідаю я, відчуваючи, як мої щоки горять. - Ти врятував мене.

Незважаючи на мої слова, Артур не поспішає відпускати мене, і я не поспішаю вириватися. Між нами витає невидиме, але відчутне збудження, наповнене раптовими спалахами блискавок і незрозумілими почуттями. Його погляд не відпускає мій, і в цей момент мені здається, що весь світ навколо нас зупинився.

Нарешті Артур повільно відпускає мене, але його руки обережно ковзають по моїх руках, перш ніж повністю звільнити. Ми стоїмо, посміхаючись одне одному. Я намагаюся знайти відповідні слова, але від надлишку почуттів горло стискає спазмом, і не можу жодного звуку із себе вичавити.

- Твій телефон не відповідає, - нарешті вимовляє він, розбиваючи незручне мовчання. - Мені сказали, що ти пішла в архів. Чому так довго?

Він озирається навколо, хмуриться, побачивши незліченну кількість покритих пилом ящиків.

- А, телефон сів, - прокашлююся я. То торкаюся краю стелажа, то ховаю руки в кишенях чорних штанів. - Ну, а довго так, тому що, - змахую рукою, вказуючи на обсяги роботи, - тут немає ніякої систематизації. Доводиться переглядати все, щоб знайти потрібні документи. Але... хіба їх не має бути в електронному варіанті? Зазвичай усе сканують перед тим як відправити до архіву.

- Хочу порівняти електронні варіанти з оригіналами, - хитро усміхається Золотарьов. - Ти вже змогла щось знайти? У мене більше немає зустрічей сьогодні, можу допомогти, - раптово пропонує він. Настрій у нього набагато кращий, ніж коли він тільки з'явився сьогодні в офіс.

- Так, але не багато.

- Скільки?

- Менше половини, - кривлюся я. - І від допомоги не відмовлюся, бо інакше мені тут кілька днів доведеться провести.

- Гаразд, тоді почнемо, - він знімає піджак, піднімає перевернутий стілець і кидає піджак на спинку.

Наступні кілька годин проводимо удвох в архіві,  перемовляючись і намагаючись відшукати потрібні документи. І хоча ми обоє намагаємося зосередитися на завданні, погляди наші час від часу зустрічаються, і я відчуваю, як усе всередині починає горіти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍