Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

5 (3)

Прокинулася Ліїн у дивному стані та з відчуттям, що кудись провалилася. Навколо було темно і щось поскрипувало. Тому дівчина одразу не зрозуміла, де вона і що там робить. Спробувала встати, стукнулася об щось головою, а потім, мимоволі, завалилася на бік.

Ось після цього падіння вона і зрозуміла, що впала з ліжка через сильну качку. І що Айдек, який радив прив'язуватися, мав рацію. І що скрипить сам корабель.

— Що ще? — спитала чи у богів, чи в самої себе Ліїн. — Змій що, у шторм нас завів?

Трохи посидівши і начебто звикнувши до хитавиці, дівчина повільно, тримаючись за все, що трапилося під руку, стала на ноги. Не запалюючи світло, натягла спідницю та кофту прямо поверх нічної сорочки, потім спробувала відшукати на підлозі взуття, але не досягла успіху в цьому і пішла до дверей босоніж.

У коридорі знову нікого не було, ні хлопчика, ні Айдека. Чи їй стали довіряти, чи зрозуміли, що її не потрібно захищати від команди. А може просто впевнені, що вона спить.

— Чоловіки, — буркнула Ліїн і пішла далі, сама не знаючи, куди й навіщо.

Її кидало від стіни до стіни, але вона вперто йшла. Дісталася сходів, вилізла по них на самий верх, тримаючись за поручні. Намацала в темряві ручку дверей, провернула її і практично вивалилася на палубу. Нею далеко піти не встигла, ніс корабля пірнув униз, і дівчина, якій якраз не було за що хапатися, сіла, де стояла. А потім так і завмерла.

Моряки, які, напевно, робили щось важливе, здавались сірими тінями, що безглуздо кидалися від борту до борту. А між ними, освітлений мініатюрним сонцем, що висіло у нього над головою, йшов чоловік. Його обличчя роздивитися було неможливо, надто мало світла давало маленьке сонце, але рухи, та нелюдська грація, з якою він ковзав між людьми, не давали сумніву, що на корабель спустився бог. Штормом його принесло та закинуло на палубу.

Моряки продовжували метатися. Спустили вітрило, намагаючись перекричати вітер та хвилі. Потім підняли інший — штормовий, який був значно меншим від звичайного. І начебто навіть іншої форми. А може, так просто здавалося через сильний вітер.

Чорні беззоряні небеса розкраяла гілляста блискавка, і десь далеко гримнуло. Хвилі підносили корабель ближче до неба, а потім кидали в глибоку яму, на мить роблячи Ліїн майже невагомою.

А бог так само йшов, ніби ніяких хвиль і не було. А може, це була ожила скульптура з імператорського парку, дуже схожа постать — напівоголена, широкоплеча, струнка.

Ліїн сиділа і спостерігала за наближенням божества. Об неї хтось спіткнувся і вилаявся, а вона навіть не ворухнулася, боячись злякати видіння і підозрюючи, що ніхто інший його не помічає.

А потім божество підійшло зовсім близько і виявилося лише капітаном Веліверою, одягненим в одні підштанники, білі такі й трималися вони на чесному слові, та й то, тільки тому, що негідно капітанові розгулювати перед підлеглими голяка.

— У вас підштанники падають, — похмуро заявила Ліїн і з викликом подивилася на капітанський пупок.

Це ж треба було забути, що цей змій навчався на нічного вовка, а їх у першу чергу вчать рухатися так, щоб вміли тримати рівновагу практично в будь-якій ситуації.

Капітан голосно хмикнув, але підштанники підтягнув, а потім ще й мотузку-куліску зав'язав. А пупок все одно залишився зухвало оголеним і симпатичним, і живіт був гарним, та й капітан загалом дуже нічого. Не божество, звісно. І не такий велетень, як Валад. Але гарний без усіляких сумнівів. Якась романтично налаштована дурепа взагалі б померла від щастя, побачивши його перед собою в такому вигляді.

— Ви довго на мене витріщатиметеся? — неввічливо спитав капітан.

— Приємне видовище, — задумливо сказала Ліїн, але погляд перевела на обличчя.

— Що ви тут робите? — похмуро запитав капітан.

— Вийшла повітрям подихати, — не менш похмуро відповіла Ліїн.

— Надихалися?

— Ні, — уперто сказав дівчина, вирішивши, що сидітиме на цьому місці до останнього.

Капітан голосно хмикнув і, пробурмотівши щось дуже схоже на «дурепа», обійшов дівчину і вирушив далі зображати божество, що блукає кораблем.

— Гей, зачекайте! — вигукнула Ліїн, ображена тим, що їй не наказали забратися в каюту, прив'язатися до ліжка і перечекати шторм, як належить порядній дівчині. — І навіть кліткою більше не погрожує. Змій, — прошепотіла вона, встаючи на ноги.

Капітана Ліїн переслідувала із завзятістю гідною кращого застосування. Чіплялася за якісь мотузки, а іноді й за моряків, що підвернулися під руку. Двічі її руку роздратовано струсили, один раз мало не впала, але змія таки наздогнала.

— Що відбувається! — закричала йому у вухо, вчепившись у плече.

Велівера озирнувся і подивився на неї, як на мілкого гавкучого песика, але все-таки відповів:

— Ми проходимо краєм шторму.

— Навіщо? Марк його здалеку не відчув, бо не його профіль, чи баркентина не змогла обійти?

— Марк відчув, — сказав капітан. — Ми уникаємо переслідувачів.

— Кого?

— Того, кому потрібний вантаж із судна, яке ви охороняли. Не знаєте, хто це?

— Ні, — сказала Ліїн. — А вони краєм шторму не підуть?

— Вони не ризикнуть, — упевнено сказав капітан. — Ішли б ви, елано, спати і нікому не заважали. В мене нема часу тягнути вас в каюту. І доручити цю справу я нікому не можу.

— Я за такої хитавиці не засну.

— Ваші проблеми. Зникніть з палуби, зараз.

— Інакше клітка з-під кішки, — здогадалася дівчина і гордо пішла.

Спробувала піти. Але океан вніс свої корективи, і назад Ліїн йшла з тією ж грацією, як і переслідувала капітана. Моряки після цього її, напевно, зненавиділи, той, якого вона збила з ніг — точно. Але проблема була навіть не в цьому. Дійшовши до сходів, Ліїн зрозуміла, що не ризикне спускатися. Тому що дуже хоче жити. А жити зі зламаною шиєю навряд чи вдасться.

— Мабуть, змій правий, я дурепа, — сумно сказала дівчина, сідаючи під дверима. Сидячи воно якось надійніше. А потім, коли гордість матері капітана вийде зі шторму, можна буде встати і тихенько прошмигнути в каюту. І не злити більше капітана.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍