Ксенія Стрілець - Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець

Розділ 14

Аделіна

Чи думала я, коли відповідала на дзвінок подруги, що вже за тиждень летітиму до Італії першим класом на підписання контракту за власним запрошенням італійця. Ні, не думала. Але саме зараз, я спускаюсь по трапу літака в аеропорту Чіампіно, що знаходиться в Римі.

Проходимо всі ті самі процедури, що і минулого разу, тільки у зворотному порядку, і цього разу, маленька прикраса, яка встигла влаштувати мені проблеми, вже не стирчить з мого пупка, а лежить в боксі поруч з годинником. Коваленко посміхається, коли я в черговий раз оглядаю себе в пошуках заборонених предметів, на що я лише незадоволено примружую очі. Цього разу, йому стриптиз не світить.

В будівлі аеропорту нас зустрічає струнка дівчина в обтягуючій спідниці до колін, білій блузці та папірцем в руках, на якому написано прізвище Дениса Вікторовича.  

– Синьйоре Коваленко, синьйорина Вишнева вітаю вас у Римі, – радісно каже білявка, коли ми підходимо до неї. – Моє ім'я Аннет і я буду вас супроводжувати. 

– Дуже приємно познайомитись, – відповідаю дівчині й перекладаю її слова босу. 

Тут і без перекладу все зрозуміло, та я роблю це навмисно. Я приїхала сюди, як перекладач, то він його і отримає. Не дарма ж він відвалив стільки грошей за цю послугу. 

– Прошу, йдіть за мною, – каже Аннет, розвертається та рушає до виходу, цокаючи височенними підборами по плитці.

Ми підхоплюємо наші речі й намагаємось не відставати від неї, наскільки це можливо з валізою в руках, серед натовпу новоприбулих та пасажирів, що відлітають.

Не далеко від виходу на нас вже чекає чорна автівка, марка якої мені не знайома, та спритний водій, який підхоплює наші валізи та обережно складає їх в багажник, поки ми займаємо місця в середині.

– Зараз ми поїдемо до готелю, де ви зможете відпочити, а о четвертій годині на вас чекатиме водій, щоб відвезти на зустріч з синьйором Костою.

– Чудово, – відповідаю Аннет, а сама перекладаю сказане Денису Вікторовичу, на що він лише киває, приховуючи роздратування, бо здається розкусив мій намір. І все цей Коваленко підмічає. 

Дорога до готелю не займає багато часу, тому я не встигаю нічого роздивитись, крізь тоноване скло автівки. Але навіть на швидкості, погляд все одно вихоплює колоритні вузенькі вулички та знайомі крамнички.

Аннет нагадує, що о четвертій на нас чекатиме водій і випаровується, наче її і не було. Заселяємось до готелю ми мовчки, швидко і слава Богу без пригод. Наші номери опиняються поруч. Кинувши один на одного, тільки нам зрозумілі погляди, розходимось по номерах.

Знімаю взуття, залишаю валізу при вході і одразу, відкриваю двері на балкон, щоб впустити свіже повітря. Ступаю босими ногами по прохолодній підлозі й виходжу на сам балкон. Наче з картинки, перед очима в’ється жвава вулочка, прикрашена червоними квітами у вазонах, а вздовж стін розташовані столики, за якими, судячи з розмов, відпочивають місцеві. Роблю глибокий вдих, очікуючи відчути аромат квітів, але ніздрі наповнює запах моцарели, томатів та пряних трав змішаних з димком. По іншому я собі і не уявляла це місце, бо готель знаходиться в самісінькому серці Риму. 

Лише коли повертаюсь назад до кімнати, помічаю на ліжку декілька коробок. Велику рожеву, дві маленькі й конверт, що лежить поруч. Перше, що приходить на думку – я помилилась номером, але одразу відкидаю цей варіант, бо ключ точно відчинив потрібні двері. Тоді, можливо, помилився той, хто залишив тут речі, але цей варіант теж відкидаю, варто було лише відкрити конверт.

“Сподіваюсь, що ця сукня вам сподобається і впевнений, що вам вона дуже пасуватиме. 

Радий вітати вас у Римі. З повагою, Джакомо Коста.”

Вкотре пробігаю рядками, написаними гарним, і точно не чоловічим, почерком, але не наважуюсь відкрити велику коробку, тому починаю з маленьких.

Взуття. Хоча це занадто просте слово для тих витончених босоніжок, що лежать в середині. Вони різні за дизайном, але обидві пари неймовірно гарні…і блискучі. Навіть не хочу думати про те, як Коста дізнався мій розмір взуття.

Руки зависають над великою коробкою і я таки її відкриваю. Під невагомим папером знаходжу ту саму сукню, яка за словами Кости має мені пасувати і він в цьому дуже впевнений. Не дуже довіряю чоловічому смаку в такій делікатній справі, як вибір сукні, але моя щелепа дійсно падає від побаченого, коли я дістаю її з коробки. Вона блищить. Але це не ті паєтки, що притягують сорок, вона наче сяє. Ніжний пудровий колір, ніжне сяяння і… вирізи. Повністю оголена спина, і здається що застібка знаходиться на стільки низько, що буде видно навіть мій бідолашний куприк. Глибокий, але стриманий виріз декольте і такий самий розріз тягнеться від стегна і до самого подолу. Ця сукня неймовірна, та чи доречна вона саме в цих умовах. 

Поспішаю прийняти душ, щоб змити з себе липку вологу і бруд, якого начіплялась в аеропорту, коли гуляла там босоніж. Закручую на голові рушник, накидаю на себе халат й виходжу до кімнати. Білі фіранки розлітаються у повітрі від легкого вітерцю, що залітає крізь прочинені двері балкона, а я посміхаючись підстрибую й падаю спиною на м’яке ліжко, розкидаючи руки та ноги в різні боки, наче морська зірка. 

Повертаю голову і знову дивлюсь на неймовірну сукню, подаровану італійцем. Купа запитань крутиться в моїй голові. Навіщо він це робить? Навіщо запросив до Риму, хоч і через Коваленка? Навіщо ця сукня? Що чекає нас ввечері, і що буде з контрактом Коваленка, якщо щось піде не так? Ні на жодне з них я не маю відповіді. Але я нічого і не дізнаюсь, якщо просто лежатиму на ліжку, посилаючи ці питання в космос. Треба збиратись, йти на зустріч з дивакуватим італійцем і про все дізнатись, а то ще докочусь до того, що доведеться ворожити на кавовій гущі.

Наближається час ділової зустрічі, якщо так її можна назвати, враховуючи зовнішній вигляд моєї сукні і те як я в ній виглядаю. А виглядаю я чудово. Кожен виріз на своєму місці і не відкриває нічого зайвого, лише підкреслює всі мої природні багатства. По черзі приміряю взуття і одразу визначаю переможця. Роблю легкий природний макіяж і вкладаю волосся ніжними хвилями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍