Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

задумів та ідей казати людям, які досліджували його постать і навіть писали про нього, вони часто ніяковіють. Нерідко вони євреї, їх бентежить наголос на єврейському походженні самого Маркса, начебто хтось натякнув їм на родинні справи.

Пригадую сцену зі спогадів Хорхе Семпруна «Яка чудова неділя». Коли його родину вигнали з Іспанії, він двадцятирічним потрапив у Французький опір. Зрештою його заарештували як комуніста і відправили в Бухенвальд, де його взяв під крило старий німецький комуніст — це, звісно, пояснює, як він уцілів. Якось Семпрун попросив старого пояснити, що таке діалектика. І почув відповідь: «C’est l’art et la manière de toujours retomber sur ses pattes, mon vieux» — «Мистецтво і спосіб завжди приземлятися на ноги». Так само з рабинською риторикою: це мистецтво і спосіб — насамперед мистецтво — завжди приземлятися на ноги, у позицію впевненого авторитета. Бути революційним марксистом — означало перетворити свою безрідність, і не в останню чергу брак релігійного коріння, на чесноту, а водночас триматися — хай навіть напівсвідомо — способу мислення, дуже знайомого кожному учневі єшиви.

Люди забувають, що єврейські соціалісти зорганізувалися раніше і краще за інших у Російській імперії. Бунд передував спробам створити російську партію і певний час їх перевершував. Ба більше, Леніну, щоби позначити власну позицію, довелося відокремити своїх послідовників від Бунду: цей розкол важливіший за більш відомий розкол між більшовиками і меншовиками.

Що скажеш про діяльність Леніна в цьому поколінні, у цьому середовищі, у Другому Інтернаціоналі?

Присутність росіян у Другому Інтернаціоналі була доволі незручною. То було зібрання марксистських партій, переважно краще інтегрованих у національні політичні системи, ніж це було можливим для російських радикалів за царського самодержавства. Питання представленості в буржуазних урядах, яке було чільним в Інтернаціоналі напередодні Першої світової війни, підданців самодержавної імперії не цікавили.

Самі російські марксисти були глибоко розділені на матеріалістичну соціал-демократичну більшість німецького типу (приклад — старший Плеханов) і меншість радикальних активістів під проводом молодшого Леніна. Якщо подумати, це звичний і відомий поділ серед противників усіх авторитарних суспільств: на тих, хто ладен приймати на віру незначні реформи авторитарного правителя, і тих, для кого такі реформи становлять найбільшу з небезпек — адже послаблюють і роздроблюють сили, що прагнуть радикальніших змін.

Звертаючись до марксизму, Ленін його перетрактовував і переглядав, так оживляючи власне російську революційну традицію. Слов’янофіли-революціонери з попереднього покоління плекали втішну думку про особливу російську ситуацію та особливий російський шлях розвитку всякої радикальної дії, що відбувалася в країні. Дехто підтримував тероризм як спосіб зберегти особливі чесноти російського суспільства, водночас підриваючи самодержавство. Хоча Ленін був нетерпимим до давнішої російської традиції активізму, до насильницької революції, нігілізму, політичних убивств тощо, він наполягав, що потрібно зберегти відповідний наголос на волюнтаристській дії. Проте його волюнтаризм був обмежений марксистською візією прийдешніх революцій.

Однак не менш зневажливо Ленін ставився до російських соціал-демократів, які поділяли його нехіть до безглуздого насильства. У російській традиції противниками слов’янофілів були західники, які, по суті, вважали, що проблема Росії — у її відсталості. У Росії не було особливих чеснот, і росіяни мали поставити за мету вивести країну на шлях розвитку, який вже проклали західніші європейські країни. Західники теж узяли на озброєння марксизм, висновуючи за Марксом: усе, що відбулося і ще відбудеться, спершу та в чистішій формі прийшло на Захід. Капіталізм, робітничий рух, соціалістична революція — усе це насамперед досвідчать розвинені країни. У російському варіанті події розгортатимуться повільніше, на них доведеться чекати: такий погляд доводив Леніна до пароксизмів риторичного презирства. Отак очільникові більшовиків вдалося поєднати західний аналіз із традиційним російським радикалізмом.

Це вважалося доказом блискучої теоретичної довершеності, але я не впевнений. Ленін був чудовим тактиком і не більше, однак у Другому Інтернаціоналі можна було щось означати, тільки маючи репутацію теоретика, тож Ленін подавав себе (а прибічники його рекламували) як геніального марксиста-діалектика.

Цікаво, чи Ленінів успіх можна пояснити ще й відвагою перед майбутнім. Ленін трактував Маркса як детермініста, науковця історії. Розумніші марксисти тієї доби — Ґрамші, Антоніо Лабріола, Станіслав Бжозовський і Дьйордь Лукач — відмовлялися йти цим шляхом (хоча Лукач пізніше змінив думку). Але з цього огляду Ленінове прочитання — вслід за Енгельсом — домінувало.

Тоді Ленін вирішив, що «науковцям історії» дозволено не лише спостерігати за експериментом, а й втручатися в нього — так би мовити, поквапити процес. Зрештою, якщо результати наперед відомі, ще й такі бажані, чом би не досягти їх швидше. Проте віра у велику ідею додає впевненості у значеннях сучасних явищ, які інакше були б дрібними, тривіальними й нецікавими.

А це свідчить не на користь кантіанських форм марксизму, ще поширених у ті роки, — спроб спорядити марксизм власною самодостатньою етикою. Для Леніна етика була знаряддям зворотної дії. Дрібна брехня, маленьке шахрайство, незначні зради, швидкоплинне лицемірство — у світлі результатів усе це набуде сенсу і стане морально прийнятним. А що застосовне до малого — урешті-решт застосовне й до великого.

Тут навіть не треба впевненості в майбутньому. Питання в тому, чи ти погоджуєшся, що допустимо виставляти рахунок на ім’я майбутнього, а чи вважаєш, що рахунки слід закривати наприкінці кожного дня.

Ще одне важливе розмежування — між тими, хто веде орієнтовані на майбутнє розрахунки від власного імені чи від імені інших, і тими, які, ведучи такі розрахунки, дозволяють собі нав’язувати їх іншим. Одне діло — сказати, що сьогодні я готовий страждати заради незнаного, але, можливо, кращого майбутнього. І зовсім інше — санкціонувати чужі страждання в ім’я тієї-таки гіпотези, що не підлягає перевірці. Оце, як на мене, і є інтелектуальний гріх століття: виносити рішення про долю інших в ім’я їхнього майбутнього, як його бачиш ти. Ти можеш не зробити жодного внеску в те майбутнє, однак стверджуєш, ніби маєш щодо нього ексклюзивну й повну інформацію.

Є щонайменше два шляхи міркувань від сьогодення до майбутнього. Перший — це починати від образу майбутнього, а потім повертатися до сьогодення, а відтак стверджувати, ніби знаєш маршрут покроково. Другий — починати від сьогодення, а потім казати, чи не було би трошечки краще, якби близьке майбутнє було подібним до сьогодення, але покращеним у якомусь конкретному аспекті. Тут ми, схоже, допускаємо відмінність між плануванням політики і комуністичною революцією.

Згоден, це суттєва відмінність. Але ти перечіпаєшся через маленьку історичну перешкоду: обидва ці способи мислення про державну політику сягають корінням одного просвітницького проекту.

Розгляньмо приклад класичного ліберала XIX століття Девіда Ллойда Джорджа. Його інноваційні податкові проекти, як-от державне страхування,