Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

цілком це усвідомлюючи, синтезував чимало тенденцій соціальної критики й економічної теорії початку XIX століття. Наприклад, він був зразковим політичним памфлетистом у французькій традиції та водночас дрібним коментатором класичної британської політекономії. Так цей німецький дослідник геґельянської метафізики заповів європейській лівиці версії свого спадку, поєднувані з місцевими традиціями радикального гніву — і які пропонували можливість вийти за межі цих традицій.

Скажімо, в Англії моральна економіка радикального ремісника чи позбавленого спадку фермера XVIII століття вела прямо до марксизму, слідуючи наративу, що був зосереджений на руйнівній творчості капіталізму і на нещасних, яких понищило його хвилею. Тут, як і в самому марксизмі, натрапляємо на історію втраченого світу, який, можливо, ще вдасться повернути. Звісно, давніші (і моралізовані) версії — наприклад, пера Річарда Коббета — наголошують на руйнуванні, передусім людських стосунків. Відтак Маркс обертає це безжальне руйнування на свою користь — через візію вищої форми людського досвіду, що може постати з уламків капіталізму.

Принаймні з цього огляду Марксова есхатологія — лише доповнення до глибинного відчуття втрати й розриву стосунків, спричиненого ранньою індустріалізацією. Маркс несвідомо створив шаблон, за яким люди могли представляти і впізнавати оповідь, розпочату раніше. Це одне з джерел привабливості марксизму. Самого лише недосконалого тлумачення капіталістичних механізмів разом із запевненнями в майбутніх наслідках — з яких справдились одиниці — було б замало, щоби понад століття полонити уяву інтелектуалів, робітників, політичних опортуністів і суспільних діячів на чотирьох континентах, якби в марксизмові не було сентиментальних коренів.

Цим і чудесний Геґель, правда, Тоні? Бо те, що, як ти кажеш, поєднує Маркс, — по суті, консервативне бачення, релігійне бачення минулого з діалектичним арґументом, буцім те, що для нас погано, — насправді для нас добре. Згадаймо, наприклад, як Енгельс пише про родину, згадаймо Марксову ідею природи людства, ще не спотвореної власністю: ось описи цілісності й гармонійності людини в доісторичному чи неісторичному минулому, що своєю чистою силою і донині займають уми. Геґельянська діалектика поєднує ностальгію зі здатністю не лише змиритися, а й вітати те, що нищить красу минулого. Можна вітати і місто, і фабрику: і те, і те — втілення творчого руйнування. Може здаватися, що капіталізм нас утискає та відчужує, і він, безсумнівно, доводить нас до злиднів, та попри все в ньому є своя краса. Капіталізм — об’єктивне досягнення, яке ми згодом зможемо використати, повертаючи собі власну природу.

Пам’ятай, це дає марксистові відчутну перевагу в діалектичних протистояннях. Лібералам і поступовцям, які стверджують, що все на краще, Маркс пропонує потужний наратив страждання і втрати, занепаду і руйнування. Консерваторів, які пристали б на цей наратив і розширили б його наполяганням на вищості минулого, Маркс, звісно, зневажав: ці перетворення, хоч які неприємні в середньотривалій перспективі, — необхідна і в кожному разі неуникна ціна, яку ми платимо за краще майбутнє. Вони є такими, як є, але вони варті того.

Привабливість марксизму пов’язана також із християнством і дарвінізмом, які, кожне по-своєму, поступилися філософським і політичним сентиментам в останніх роках XIX століття. Гадаю, ми зрештою визнаємо, що соціалісти облишили їх позаду тільки для того, аби в різні способи перевинайти. Розгляньмо християнство і значення, що приписують Христовому стражданню: ми удостоєні його на цій грішній землі лише настільки, наскільки нас очікує спасіння у світі прийдешньому. Тимчасом популяризатори Дарвіна (і його вульгаризатори, включно з Фрідріхом Енґельсом) заявляли, що еволюція не просто сумісна з візією політичних перетворень, а й утверджує їх: види формуються, види змагаються. Життя — як природа — річ доволі кривава, з багряною пащею і пазурами, проте вимирання видів (як і класів) є виправданим морально і науково. Воно веде до кращих видів, і врешті-решт ми маємо те, що маємо, усе відбувається на краще.

На початку XX століття енґельсівська версія була набагато впливовішою. Енґельс пережив Маркса на тринадцять років: достатньо, щоб вщепити власні прочитання в загальноприйняті трактування популярних марксистських текстів. Він писав доступніше за свого соратника. І йому пощастило писати, саме коли науково-популярна думка завдяки Гербертові Спенсеру й іншим увійшла в політичний і освітній мейнстрим. Наприклад, Енґельсів «Розвиток соціалізму від утопії до науки» зрозумілий будь-якому підліткові з освітою. Але в цьому і проблема. Енґельсова примітивізація еволюційної теорії XIX століття звела Дарвіна до рівня повчальної побутової казочки. Марксизм став доступним викладом усього: уже не політичним наративом, економічним аналізом чи навіть соціальною критикою, а майже теорією всесвіту.

Первинно неорелігійність Маркса передбачала телос, точку призначення, в якій уся історія набуває сенсу: вона знає, до чого йде. Енґельс скоротив це до простої онтології: життя й історія виходять звідки виходять і прямують куди мусять, але якщо в них можна відчитати якийсь сенс, то він аж ніяк не походить із перспектив на майбутнє. З цього огляду, попри численні чесноти, Енґельс уподібнювався Гербертові Спенсеру — особі механістичній, з надміру амбітними претензіями і всеохопною уявою, особі, яка клепала з різношерстих матеріалів оповідь, застосовну до чого завгодно, від історії годинників до фізіології пальців. Таке універсальне трактування вдалося напрочуд придатним: воно доступне всім і водночас може виправдати ексклюзивний інтерпретаційний авторитет клерикальної еліти. Специфічна Ленінова модель партії без нього була б немислимою. Але саме тому ми можемо дорікнути Енґельсові за нісенітниці діалектичного матеріалізму.

Повернімося до твоєї думки, що марксизм у католицьких країнах має більший резонанс, ніж у протестантських, через певні типи ритуальних практик, пов’язаних із тим, як і в яких обставинах застосовують мову. Чи можна сказати щось таке ж про юдаїзм і його взаємодії з радикальною політикою?

Те, що марксизм — секулярна релігія, ніби самозрозуміло. Але яку релігію він наслідує? Це не завжди так очевидно. У ньому є чимало від традиційної християнської есхатології: гріхопадіння, Месія, його страждання задля спокути людських гріхів, спасіння, воскресіння тощо. Юдаїзму тут теж є місце, але радше не за змістом, а за стилем. У Маркса і деяких цікавіших пізніших марксистів (скажімо, у Рози Люксембург чи Леона Блюма) — і, безперечно, у нескінченних дискусіях німецьких соціалістів на шпальтах «Die Neue Zeit» — нескладно зауважити такий собі пілпул, грайливі діалектичні пустощі в осерді рабинських розважань, традиційних юдейських притч і моралізаторства.

Подумай, коли твоя ласка, про саму винахідливість категорій: як марксистські інтерпретації можуть вивертатися, ковзати одна повз одну, аж виявляється, ніби того, що є, насправді немає, а те, що було, повертається в новій подобі. Руйнування творче, а збереження стає руйнівним. Велике стане малим, а нинішні істини приречені згинути як колишні ілюзії. Якщо про ці доволі очевидні сторони Марксових