Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

з таких селищ невідомо. Тому сьогодні вони нанесені на археологічні мапи під сучасними назвами: Широка Балка, Чортувате (з порядковими номерами від 1 до 7) і тому подібне.

Вигляд усі ці поселення над лиманами мали не надто монументальний. Археологи вже розкопали на них чимало котлованів від звичайних землянок. Вважають, що це рештки жител перших поселенців. Коли обживалися, починали зводити комфортніше житло. Поряд із землянками трапляються залишки фундаментів, викладених із місцевого каменю. Стіни на них зводили із саманних блоків. Плаский дах вкривали дерном, землею. Такий будинок досить теплий взимку, а ще кращий влітку, бо захищає від спеки. Між іншим, такі дахи не є свідченням того, що мешканці селищ бідували. Приміром, розкопки показали, що навіть мешканці «міцностінної Трої», яка славилася своїми багатствами, проживали у схожих помешканнях із земляними дахами.

Коли власники такої нерухомості стали заможнішими, то почали використовувати вироблену знов-таки на місці масивну (товщиною 3–4 см) керамічну дахівку. Її під час розкопок часом знаходять у величезній кількості — щоправда, у фрагментованому стані.

Ті поселення були різних розмірів — зовсім маленькі, соток на двадцять, і величезні, до 50–80 га. Останні не поступалися розмірами багатьом еллінським містам. От тільки храмів, стін та інших укріплень вони не мали, отож і не могли виконувати важливі соціальні функції міста. Це були села, які вже майже зникли на інших еллінських землях, де більшість населення переселилася до міст і звідти вела своє господарство в околицях.

Створення мережі поселень не лише розширило і «застовпило» території, основну частину яких займали оброблювані поля, але й дало можливість на повну використати місцеві мінеральні та інші природні ресурси. Мешканці поселень на Ягорлицьку і розгорнули виробництво скла, бронзових виробів, дякуючи наявності незайманого лісу в Гілеї, тоді на дрова вистачало. Виробляли також кераміку, кували залізо. При цьому шкідливі виробництва було винесено за межі постійних поселень.

Набір для торгівлі з аборигенами включав спочатку нескладні у виробництві, але досить ходові на місцевому ринку товари — скляні намиста, вістря стріл, металеві прикраси. На кораблях привозили вино, знаменитий мальований лаковий і металевий посуд, дзеркала й багато інших товарів. Усе це потрапляло з берегів Понту досить далеко на північ, аж до «варварських» міст Лісостепу. Поселенці для дрібних розрахунків завели власну монету. Її відливали з бронзи у вигляді стилізованої стріли. Форма була не лише зручною, але й ідеологічно обґрунтованою: покровителем колоністів вважався Аполлон Ієтрос, божественною зброєю якого були лук та стріли.

Колонія на ім’я Ольвія

Описане вище вільне життя над Понтом скінчилося років за сто-сто п’ятдесят, коли більшість мешканців зосередилася у одному місці, створивши нарешті справжнє місто. Його ім’я — Ольвія — нині досить широко відомо у Краї, хоча ще років 200 тому вчені сперечалися, де саме знаходилося неодноразово згадане античними авторами місто. Його вулиці й площі повернуто з небуття завдяки археологам, і тепер кожний охочий може оглянути руїни античного міста на околиці с. Парутине у Миколаївській області.

Місто було вирішено створити після того, як мешканці окремих селищ не змогли дій­ти згоди у різних справах. Як було заведено у ті часи, звернулися до оракула Аполлона у Дідімах, що поблизу Мілета. Версія його відповіді, викарбувана на кістяній платівці, дивом збереглася і була знайдена під час розкопок на острові Березань. Божество для залагодження конфліктів порадило заснувати місто-державу і назвати його «Олбіополіс». Назву скоротили для зручності і вийшло: Олбіа. Для сучасних мешканців цих земель назва звучить, як «Ольвія». Мешканців міста у давні часи іменували «олбіополітами». Ну і не забуло божество, устами оракула, нагадати, що дякувати мешканці Олбіополіса за все мають особисто Аполлону Дельфінію, а не Аполлону Ієтросу, як раніше. Відтак і форму монет змінили: на зміну «стрілкам» прийшли бронзові «дельфінчики».

Вважають, що сільську округу елліни, будуючи місто, занедбали не через зростання загрози з боку степових сусідів, а саме тому, що настав час селищам, що розбагатіли на торгівлі, ремеслі, словом, на великому й малому бізнесі, створювати місто. Сформувалася громада, поліс, у розпорядженні якої було досить грошей та інших ресурсів, щоб побудувати нарешті з каменю потужні стіни та башти, звести гідні заможного міста храми та інші громадські будівлі.

Місто

Розташоване на високому березі лиману місто складалося з двох частин: нижньої, біля води, та верхньої. Значна частина нижнього міста нині затоплена — рівень води порівняно з давніми часами зріс на кілька метрів, тож ця частина доступна нині лише для підводної археології. Територія верхнього міста не потерпає від затоплення, але майже всі давні споруди давно щезли з поверхні землі. Річ у тім, що досить велике (понад 50 га) місто, остаточно залишене понад півтори тисячі років тому, з часом перетворилося на джерело будівельних матеріалів. З його каміння збудовано турецький Очаків і сучасне село Парутине і ще багато чого.

Тож не дивно, що навіть міські укріплення не збереглися. Адже їх було збудовано з найкращого каміння, тому і розібрано їх чи не першими. Щоправда, на міських стінах свого часу ольвіополітам довелося заощаджувати — місцями вони, як показали розкопки, були складені взагалі із саманних блоків. Зате у відповідальних місцях радували око рівні ряди кам’яної кладки. Але на фундаменти знов-таки пускали кладку з саману. Товщина стін могла досягати 4–4,5 м, тобто вони не лише надавали певний захист від стінобитних машин, але й на них було достатньо місця, аби розмістити воїнів. Така товщина означає, що висота стін теоретично могла досягати 8–9 м. Лише зовнішня і внутрішній бік стіни були викладені з оброблених блоків: проміжок заповнювали ламаним каменем на глиняному розчині.

Стіни й вежі із зубцями повинні були мати грізний і красивий вигляд, як з боку поля, так і зі сторони лиману. Пара масивних прямокутних веж фланкувала головні ворота. На влаштування рову навколо міста ольвіополіти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стіни достатньою перешкодою проти ймовірного набігу скіфської кінноти. Щоправда, з кочовиками ольвіополіти завджи уміли домовлятися і до війни справу не доводити. Спочатку було споруджено стіни з боку суходолу. А от гавань укріпляти не поспішали — навіть у другій половині IV ст. до н. е. вона так само лишалася не ук­ріпленою як слід.

За міськими стінами, за балкою, виникло ще одне місто — місто мертвих, некрополь Ольвії. Склепи з похованнями громадян різного ступеня заможності, монументальна поховальна споруда найшанованіших — «Зевсів курган». Про поховальні звичаї еллінів мова піде у окремому розділі, а зараз повертаємося до міста живих.

У верхній частині міста була головна площа — агора. На північ від неї розташовувалися храми. А навколо — громадські будівлі, зокрема для роботи колегій (про них згодом) та житлові квартали. Головну площу прикрашали статуї визначних громадян. Постаменти, точніше їх фрагменти з написами, які докладно пояснюють заслуги перед полісом, знайдено археологами. Серед них чи не найбільш відомим є постамент до статуї Каллініка. Видатний фінансист (і політик) відзначився під час війни з македонянами, які 331 р. до н. е. ледь не захопили поліс. У громадських будівлях і поряд із ними виставляли кам’яні плити із викарбуваними на них декретами-постановами Ради, аби усі свідомі громадяни (і не тільки)