Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

Вплив кельтів помітний насамперед у поховальному обряді зарубинецької культури. З його характерних ознак (а їх виокремлюють 78) більшість (62) притаманна також і кельтам із Балканського півострова. Спільні риси є у формах та способах орнаментації ліпного посуду. Крім того, майже всі зарубинецькі фібули (застібки до плащів) мають прототипи саме серед кельтських пам’яток Південно-Східної Європи. Посеред них власне і фібула «зарубинецького типу» з трикутним щитком — поза межами зарубинецької культури подібні поширені майже виключно на території колишньої Югославії, на землях кельтів-скордисків.

Балканські елементи з’являються у зарубинецькій культурі майже одночасно з походами бастарнів за Дунай у першій третині ІІ ст. до н. е., тож пов’язують їх появу саме з поверненням бастарнів звідти. Шукаючи землі для поселення, бастарни могли податися аж у Подніпров’я, яке саме на той час не було перенаселеним. Разом із ними туди потрапили й певні групи кельтського населення Подунав’я, споріднені з бастарнами, як повідомляв про це Тіт Лівій. Найімовірніше це були жінки, адже трикутні зарубинецькі фібули, виготовлені за кельто-іллірійським зразком[21], були елементом саме жіночого костюма. До речі, і виробництво ліпної кераміки, у якому помітні елементи кельтської традиції, також зазвичай вважають жіночою сферою діяльності.

Наприкінці ІІ — у першій половині І ст. до н. е. у зарубинецькій культурі посилився вплив північно-західних, «германських» елементів. З’явилися нові типи речей, викристалізувався верхньодніпровський варіант культури, який більшою мірою тяжіє до пам’яток ясторфської та оксивської культур Північної Німеччини та польської Прибалтики. Припускають, що ці зміни пов’язані з проникненням до зарубинецького ареалу племен кімврів, вихідців із півострова Ютландії, які разом зі своїми численними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем та мечем майже всією територією Європи. Майже одночасно у Верхньому Подністров’ї з’явилася група носіїв пшеворської культури.

Усі ці нові групи «варварського» населення, як і раніше, прагнули переселитися у заможніші та тепліші краї за Дунаєм. Саме вихідці з ареалів пшеворської та зарубинецької культур взяли участь в останньому балканському поході бастарнів, який 29 р. до н. е. завершився для них катастрофічною поразкою.

Про залучення населення тогочасної України у балканські справи свідчать деякі важливі знахідки, зокрема, накладка піхов меча з пшеворського поховання у Гриневі, а також речі з могильника Мутин на Чернігівщині. Тут, у похованнях, датованих у проміжку від середини І ст. до н. е. до початку І ст. н. е., було виявлено коштовний середземноморський бронзовий посуд і з-понад десяток комплектів найкращого (як на той час) воїнського спорядження, зокрема відразу п’ять рідкісних східнокельтських шоломів, виготовлених у Подунав’ї. Мутинський комплекс у басейні р. Сейм є унікальним з огляду на свою ізольованість далеко на сході ареалу латенізованих культур[22]. Характер інвентарю та елементи поховального обряду вказують на північно-західне походження похованих тут воїнів, які раніше брали участь у війнах на Балканах..

На межі ер вплив культури кельтів на землях України починає слабшати, що насамперед було пов’язане із занепадом військово-політичної могутності кельтських політичних утворень у Європі, які остаточно програють військове протистояння Риму — від Британії до Галлії. Менше ніж за століття від величезного ареалу поширення кельтських народів залишилися уламки, деякі з них (Ірландія, Шотландія, Уельс, Бретань) збереглися до сьогодення. Сліди давніх кельтів Центральної та Східної Європи загубилися на дорогах тисячоліть, однак спадщина їхньої історії та культури ще довго даватиметься взнаки, зокрема й на теренах України.

Елліни на берегах Понту Евксинського

Ольвія та її громадяни

Михайло Відейко

У давній історії земель, що лежать на північ від Понту Евксинського, є цікава і повчальна сторінка. Вона про те, як шукали і знайшли свого щастя елліни двадцять шість століть тому далеко від батьківщини. Навіть збудоване власноруч місто так і назвали — Ольвія, тобто — «Щаслива». Свого часу елліни заснували декілька міст із подібною назвою, у різних частинах відомого їм світу — від берегів Іберії, Сардинії та Галлії до Кілікії і Єфрату. Північнопричорноморська Ольвія відома під іменем «Ольвія Понтійська».

Близько восьми сотень років на берегах Бузько-Дніпровського лиману жили люди, вирощували хліб і виноград, створювали власними руками багато чого необхідного для життя, торгували із землями ближніми і дальніми. Боронили своє місто у лиху годину. Шукали порозуміння із сусідами. Однак сьогодні ці еллінські пошуки щастя — хоча вже і перегорнута сторінка історії, однак надзвичайно цікава та повчальна.

З чого починалася Ольвія...

У наш час слова «колонія», «колоніалізм» сприймаються, як щось однозначно ганебно-імперіалістичне, пов’язане із гнобленням корінного населення словом, не цілком пристойне. Тому нині для людей, не обізнаних із давньою історією, відповідно звучатиме словосполучення «еллінські колонії у Північному Причорномор’ї». Реальність була такою, що Елладу на світовій арені в давні часи представляли великі і малі міста-держави (поліси), які часом вступали у союзи, а частіше потрапляли під владу якого-небудь могутнішого сусіда, приміром Персії. Включення до складу останньої означало не лише виплату податків на користь царя царів, але й мобілізацію у випадку війни в перську армію — з перспективою воювати навіть проти таких самих еллінів. Ті, кому подібні перспективи співпраці з новою владою не подобалися, заходилися шукати в Ойкумені іншого місця для проживання, відтак приток переселенців на північні береги Понту особливо посилився упродовж VI ст. до н. е., по мірі розширення меж перських сатрапій.

Одну із перших колоній над Понтом Евксинським (а так елліни назвали Чорне море) було засновано, як показали розкопки, на острові Березань, розташованому у Дніпро-Бузькому лимані. Утім у ті давні часи Березань, можливо, ще не була островом — адже рівень моря був нижчим на кілька метрів. Мешканці тутешнього селища не тільки торгували, а й вирощували хліб, пасли худобу. Дослідники вважають, що населений пункт мав горде ім’я «Борисфен» — на честь божества ріки, яку ми нині називаємо Дніпром.

На далекий острів елліни прибули з Іонії — так у ті часи називали частину Анатолійського півострова. Тут було чимало значних і багатих еллінських міст, стрімко зростаюче населення яких вже не могли прогодувати ані сільське господарство, ані торгівля, затиснуті конкуренцією та податковим законодавством місцевих царств.

Поки правителі великих і малих царств Азії, запросивши на поміч скіфів та кіммерійців, ділили спадщину Ассирії й організовували нові імперії, мешканці малоазійських і інших полісів засновували на далеких берегах Середземного та Чорного морів, від Геркулесових стовпів до Колхіди, одну колонію за іншою, вирушаючи у небезпечні подорожі на захід, на схід і на північ. У випадку з Понтом Евксинським мандрівники не мали особливих конкурентів. Зі скіфами майбутні колоністи цілком могли близько познайомитися ще у Азії і довідатися для себе багато нового і цікавого про країну за морем, а хтось міг навіть при нагоді отримати особисті гарантії вождя, а то і персональне запрошення.

Давно помічено, що поява античних колоній у Північному Причорномор’ї дивним чином збігається із пригодами кіммерійців та скіфів на Сході. Серед інших земель елліни опанували півостровом, нині обмежений Березанським і Бузьким лиманами, а також узбережжя. Згодом кількість античних поселень у районі бузького лиману досягає значної кількості. Археологам нині їх відомо більш як сто, а скільки пішло під воду або ще не знайдено — не відає ніхто. Як називали кожне