Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

Глава 15

Простіше уявити щось нереальне, ніж  пояснити, яким чином так швидко опиняюся під офісом Марка. Стою, не рухаюся. Страшно, бо за дверима голоси. Вони знову сваряться. Щось б'ється. Я б мала зайти, та змусити себе не вдається, скільки б не вмовляла. Тож стою, обіймаю плечі крижаними пальцями, облизую сині губи, та слухаю. На мої плечі лягає щось тепле. Олег. Водій огортає ковдрою й цокає язиком, ніби мій дідусь. 

— Не заходь. Вони самі розберуться.

— Це через мене, — мертвим голосом у відповідь.

Олег сумно усміхається.

— Повір мені, дівчинко, це не через тебе. Моя порада — йди додому. 

Олег залишає на самоті. Кроки відлунням у коридорі залишаються. Я пригадую слова Яни. Вона казала, що цунамі братів знесе і мене. Казала, що Маріан існує аби псувати життя Марка. Але поки виходить все навпаки — це Марк псує, і не лише життя власного брата. 

Кладу пальці на дверну ручку. Опускаю її й роблю крок. Ковдру стискаю за кінчики. Вона захист. Щит між мною та реальністю.  Двоє чоловіків сваряться далі. Ніхто не чує, що у них гість. Ніхто не звертає уваги. На підлозі пляшка, вщент. Навколо купа рідини, котра пахне алкоголем та шоколадом. 

Страх. Йому навіть паніка поступається, бо приходить після нього, або з ним. Я боюся. Запах спирту в носі поганими спогадами тривожить. Крики Маріана та Марка нагадують батька та його п'яні скандали. За цим завжди слідує фізична розправа. Завжди. І біль. Сильний, від якого досі не позбулася, і не впевнена, що зможу колись. 

Відступаю. Правий був Олег. Краще піти. Не лізти під гарячу руку. Я точно знаю, що відбувається, коли спʼяніла людина у стані афекту, а ти лізеш до неї. У вухах шумить. Організм намагається закритися, захистити мене від мене ж. Врізаюся спиною у двері, зойкаю, й раптом стає надто тихо. Аж дзвін на високих нотах у вухах лунає. На мене спрямовані дві пари очей. Внутрішнє стискаюся. Мозок знає, що потім. Якщо під час сварки тебе помітили, — ти привернула до себе увагу,  ти — нова жертва. Рухатися не можна. Говорити теж. Я б хотіла протистояти, врешті-решт, батькові можу тепер сказати ні, — навчилася, — навіть знаючи як усе завжди закінчується. Але тут і зараз не можу. Щось у мені занадто слабке. Щось подібне тому, котре у малій дівчинці жило колись, і боялося, ридало, поки мати страждала від побоїв. Поки бабуся кричала. Поки дідусь не міг нічого вдіяти, бо старий. 

Тишу розрізає голос Марка:

— Вийди. 

Тікати. Потрібно бігти. Думка у мізках пульсує. Болем у скронях приземляється. Страхом душу стискає, вивертає. Ковзаю очима по обох чоловіках. Я не дурепа, вмію чути. Олег правий, ця сварка справді не через мене. Можливо, мені б хотілося, щоб була через мене. Та… Марк не з тих людей, котрі роблять помилки. Він точно і чітко знав — Маріану розповім, зізнаюся. Він дозволяє побачити у своїх очах саме це. Ймовірно, помста? Відповідь Маріану за те, що той життя старшому брату псує? А може щось інше, я не знаю… Брати чужі мені. Я чужа їм. У них свої таємниці, у мене свої. 

— Маріан, — звертаюся до молодшого. В карих очах шукаю тепло, те, яким обдаровував раніше. 

Не знаю, що казати далі. В голосі прохання, навіть благання. Не потрібно. Не варто. Це протистояння не через мене… Хто я, а хто вони? Ми різні, з різних шарів населення, з різними мріями та цілями. Навіть попри те, що вірю Маріану, у слова, що не кинув би, забрав би, то прірва між нами все одно нікуди б не ділася. 

— Йди додому, — замість Маріана відповідає Марк. 

Поглядом проганяє. Виразом обличчя демонструє, що мені тут не раді. Вони самі розберуться. Я дійсно нічим не зараджу. Гадала, зможу якось вирішити усе. Зможу не дати їм руйнуватися і далі. Але, мабуть, братам це потрібно. 

Маріан мовчить. Я йду, а він навіть у спину нічого не каже. Що ж, заслужила… Нехай не казала, що поцілунок Данте попелом на губах зостався. Не зізналася, що сподобалося. Але хіба складно здогадатися? На моєму обличчі швидше за все видно було провину, отже, легко зробити висновок, що є за що. 

Під будівлею стоїть Олег. Палить, підпираючи автомобіль власним тілом. Дощ вже закінчився, залишив після себе багнюку та сирість. 

— Вирішила прислухатися? — нічого не відповідаю. Почуваюся жахливо. Ніби я тільки що чиєсь життя зруйнувала. — Підвезу.

—  Не потрібно, я прогуляюся. — тихо відказую.

Ковдру віддаю чоловіку, та він каже, щоб собі залишила. Тож, закутавшись у вже вогку тканину, крокую додому. Вуличками, повільно, картаючи за цей клятий вечір. У мене ж тільки почало якось життя налагоджуватися. Нарешті світліше стало, радісніше. Маріан вселяв віру, дарував впевненість у собі, кожна його усмішка підіймала настрій. Я навіть на мить повірила, що мені не обов'язково тут працювати. Не обов'язково бачити крамницю щодня та знати — не моя, і можливо, Маріан забрав би із собою. Минуле б залишилося минулим. І дідуся допоміг би забрати. Кудись далеко, в місто інше, де можна почати з чистого аркуша. 

Чи усміхнеться тепер цей теплий хлопець мені? Чи буде ненавидіти? 

Повертаю за ріг. Перед очима три тонованих автомобілі. На одному з них, на капоті, компанія хлопців років двадцяти п'яти з вигляду, палять кальян, випивають, слухають музику. Розумію, що задумавшись, звернула у район, який вже давно порожній, тут ніхто не живе, повмирали люди. Залишилися старі хатки, де доживали віку бабці. Колись дідусь розповідав, що старі люди називали вуличку "Вдовиця". Це байки дитячі були, але цікаві.

Повільно задкую. Тихо потрібно. Судячи з криків та реготу, вони вже неадекватні. Мене помічають раніше ніж встигаю зайти хоча б у тінь.

— Гей! — вигук струшує тіло. Це паніка. Сиротами на шкірі виходить. 

Задкую далі. Розвертаюся, щоб бігти. Ковдра сповзає. Вертаюся, щоб забрати, та в останню мить вирішую залишити на землі. Кроки, біг навіть, і регіт за спиною. Свист, вигуки. Почуваюся звіром якого у пастку заганяють. Знання міста не допомагає, тому що тут нікуди тікати. До мого дому ще досить багато йти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍