Арістотель - Поетика

до нас у повному вигляді, друга — у фрагментарному. Еант — міфічний герой, син саламінського царя Теламона, учасник походу на Трою, наймогутніший із грецьких героїв після Ахілла. Коли Ахілл загинув, Еант претендував на одержання його зброї. Але озброєння було присуджене Одіссеєві; Еант збожеволів і загинув, кинувшись на власний меч.

133

3 Іксіон — цар лапітів. Славився лукавством і віроломством. Насмілився закохатись у богиню Геру, дружину Зевса. За це був прикований у підземному царстві до вогняного колеса, яке вічно оберталося.

134

4 «Фтіотіди» — трагедія Софокла, від якої збереглися лише уривки. Зміст п’єси невідомий. Ймовірно, що мова там йшла про долю Пелея, батька Ахілла. Фтіотіди — жительки Фтії — південної частини Фессалії, батьківщини Ахілла.

135

5 Пелей — батько Ахілла. На основі міфа про Пелея написали трагедії Софокл і Евріпід. У трагедії «Пелей», що її має на увазі Арістотель, очевидно, була змальована гірка доля Пелея, який вмирає на чужині, в той час як син Ахілл воює під Троєю.

136

6 «Форкіди» — п’єса Есхіла про дочок морського царя Форкіса, тобто про горгон. Горгони — крилаті жінки — чудовиська із отруйними зміями замість волосся. Їх погляд перетворював людей на камінь. Тільки одна з горгон — Медуза — була смертною. Персей відрубав їй голову і віддав Афіні.

137

7 «Прометей» — трагедія Есхіла. Есхіл (див. прим. 9 до розд. IV) є автор трилогії про Прометея: «Прометей-вогненосець», «Прометей закутий», «Прометей звільнений». Яку з цих трагедій має на увазі Арістотель, важко сказати: до наших днів повністю дійшла лише трагедія «Прометей закутий». Образ Прометея, людинолюбця, борця проти тиранії, став символом боротьби за звільнення людства. До міфу про Прометея не раз зверталися найвидатніші письменники світу: Кальдерон, Вольтер, Гердер, Гете. Шеллі, Байрон, К. Рилєєв, П. Огарьов, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, А. Малишко та інші; його оспівували композитори Бетховен, Ліст, Скрябін, його образ увіковічнили численні скульптори. Українською мовою «Прометея закутого» переклав Борис Тен.

138

8 До трагедій, дія яких відбувалася у підземному царстві Аїда, належали п’єси Крітія (460–403 pp. до н. е) «Сізіф», «Радамант» і «Піріфой».

139

9 Загибель Трої послужила основою для багатьох трагедій. П’єси на цю тему писали Іофонт, Клеофонт, Евріпід та інші. Евріпід опрацював сюжети про Трою в трагедіях «Гекуба», «Троянки», «Єлена», «Андромаха», які збереглися, та в декількох, які не дійшли до нашого часу («Філоктет», «Паламед»).

140

10 Есхіл опрацьовував певні сюжети з фіванського циклу, наприклад, у трагедії «Семеро проти Фів», «Цар Едіп», «Антігона», «Едіп у Колоні».

141

11 Сізіф — міфологічний герой, син Еола. За лукавство і підступність був засуджений довічно викочувати камінь вгору, який, досягнувши вершини, скочувався вниз. Міф про лукавого Сізіфа, згаданий в «Одіссеї» (XI, 593–599), послужив сюжетом для трагедій Есхіла, Софокла, Евріпіда, Крітія.

142

12 Слова Агафона, на які посилається Арістотель, наведені в його «Риториці» (кн. 11, розд. 24): «Імовірно, що із смертними трапляється багато неймовірного».

143

13 У зв’язку з тим, що грецька трагедія виникла з пісень хору, на першій стадії її розвитку хор відігравав велику роль. Але поступово він втрачає значення. Найбільша його роль в Есхіла (особливо в творі «Благальниці»), у якого хор виступає навіть як дійова особа. У Софокла він відіграє вже другорядну роль, допоміжну, але зберігає органічний зв’язок з дією. Пісні хору в творах Софокла є неначе ліричним супроводом до дії драми, в окремих випадках хор виражає власні думки Софокла. В Евріпіда хор еволюціонує в бік цілковитого відокремлення від дії, перетворюючись у музикальний дивертисмент між окремими актами драми. Продовжувачем Евріпіда у цьому відношенні був поет Агафон. Дальший процес пішов по лінії ліквідації хору. В кінці IV ст. до н. е. складаються трагедії без хорів.

144

1 Про докази та їх види Арістотель пише в своїй «Риториці» (кн. І, розд. 21), про спростування — там же (кн. XI, розд. 25).

145

2 Зображення великих справ як маловажних, та малих як справ великого значення вважав за одне з завдань красномовства софіст Горгій, а потім його учень Ісократ. Про риторичні прийоми змалювання «величі» і «нікчемності» розповідає Арістотель в «Риториці» (кн. XI, розд. 26).

146

3 Протагор з Абдер — старогрецький філософ (481–411 pp. до н. е.) — софіст, дослідник мови, ідеолог рабовласницької демократії. Його ім’ям названий один із діалогів Платона. Закид Протагора на адресу Гомера («Іліада», І, 1) полягає у вузькому розумінні наказового способу. Протагор вважає, що наказовий спосіб не може виражати прохання, а тільки наказ.

147

(«Загублена» примітка, яка не веде до жодного тексту. — Прим. верстальника.)

148

1 Двадцятий розділ «Поетики» присвячений фонетичним та граматичним проблемам. За часів Арістотеля грецька граматична наука тільки робила перші кроки: відомі були лише деякі частини мови, зароджувалась граматична термінологія. Граматика, як окрема самостійна наука із власним об’єктом і методами дослідження, оформилась тільки в елліністичну епоху в місті Александрія в Єгипті. До того часу вона була складовою частиною філософії. Арістотель знає лише чотири частини мови. Пізніше грецькі граматики встановили такі частини мови: ім’я, дієслово, займенник, член, прийменник, прислівник, сполучник, які стали загальноприйнятими в античній граматиці.

149

2 Основний звук по-грецьки перекладається «елемент». В грецькій мовознавчій науці означає одночасно звук і букву, тому що їх за часів античності ототожнювали. Крім «Поетики», Арістотель розглядає основний звук в «Метафізиці» (IV, 3). Класифікація звуків була розроблена в кінці V ст. до н. е. За критерій поділу звуків послужила роль їх у складі.

150

3 Грецькі граматисти до півголосних зараховували λ, μ, ν, ρ, тобто такі звуки, які закінчують склад або слово. Півголосними називаються вони тому, що їх вважали за щось середнє між голосними та проривними (змичними).

151

4 Арістотель звертає увагу на такі фактори з фізіології мови, як роль язика, губ, поштовху видихуваного