Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 9

Мія

Ян цілує мене жадібно, дико, тримаючи за потилицю, без змоги відсторонитися. Його шалене бажання чи хіть розтікається терпким медом по моїх губах.

Я бурчу нерозбірливі прохання, хочу, щоб він негайно припинив, але Ян лише посилює натиск. 

І річ не в тому, що мені неприємно. Навпаки. Він — симпатичний хлопець. Навіть дуже. І цілується досить непогано. 

Але сам факт примусу з його боку пригнічує та лякає одночасно. Я тільки звільнилася від подібних стосунків. І тут знову? Ну вже ні. 

Я подумки рахую до трьох, збираючись духом, і щосили штовхаю Яна в груди. Удар його застав зненацька, і він відсахується на кілька кроків назад.

— Що на тебе найшло? — рвано видихаю, помічаючи по вібрації, як тремтить мій голос. — Не смій більше так робити...

Я різко виставляю руки перед собою, намагаючись захиститись.

Наївна, ніби це його зупинить... Зараз як скрутить мене в німецький крендель і спокійно продовжить свої брудні справи. 

Ну за що мені все це?

— А то що, лялечко? — Ян кидає мені поблажливе запитання.

Він повільно наближається, лякаючи до кольок у животі, і впирається твердими грудьми в мої долоні.

— Інакше я… я…

Через тонку тканину його футболки я виразно відчуваю ритмічні удари серця. 

Тук...тук...тук... 

Ян, наче досвідчений хижак упивається моментом безсилля жертви. Він знає, що я нічого йому не зроблю і просто насолоджується моєю реакцією.

— Ян, що ти задумав? — зірваним голосом бурмочу і закушую щоки зсередини, щоб стримати зовсім недоречні сльози. Страх слизькими зміями пробирається в душу, змушуючи сильно тремтіти.

Але Ян лише гмикає і притискається ще тісніше. Я намагаюся звільнитися, борсаюсь, але рельєфне тіло хлопця не зрушується ні на міліметр.

— Та що тобі треба від мене? — скидаю пильний погляд на нього, намагаюся вгамувати тривожний тремор.

— Лялечко, подумай добре, — видає з придихом Ян, відтісняючи мене у виноградну стіну, — не розчаруй мене завчасно.

Мене обдає жаром від такого близького контакту, чоловіче худі наскрізь промокло від холодного поту. Мені дуже страшно. Паніка гострим ножем встромилася в горло, і я злякано пропищала:

— Будь ласка, відпусти…

— Неправильна відповідь, — посміхнувся Ян, притискаючись своїм чолом до мого.

— Я не розумію, — прохрипіла, судомно роздумуючи, що мені треба сказати чи зробити.

— Мія, якщо ти зараз не даси мені здачу, — зловісно промовляє Ян, — я уб'ю тебе прямо тут.

Що? Адже він несерйозно?

Але Ян не давши часу ані на роздуми, ані на виразну відповідь, почав зворотний відлік:

— Три...

Навіщо йому це? Він хворий? Він справді хворий. 

— Два...

Може закричати? Хоча, хто почує. Марно в цій глушині.

— Один… — він співуче протягнув останню цифру і чіпко стиснув мої плечі.

Мій інстинкт самозбереження прокинувся під адреналіновим тиском, і я з усієї сили зарядила Яну коліном поміж ніг. Він смикнувся, як від удару струмом, і склався навпіл.

Я кинулася бігти, але ноги, перетворившись від страху на варені макарони, підвели в останній момент. І я впала. Просто на Яна.

— Молодець, лялечко, — заливисто засміявся він, допомагаючи мені підвестися і випроставшись на весь зріст, — перше завдання успішно пройшла.

Я, задихаючись від жаху, не розумію, про що він каже. В нього проблеми з головою? Що це було?

— Яке завдання? — ледь чутно прохрипіла від жахливої сухості у роті. — Це жарт, Ян? — невіряче промовила, вдивляючись у темний силует хлопця.

— Як кажуть «Клин клином вибивають». Хотів допомогти тобі звільнитися від багажу твоїх комплексів та страхів. Те, що ти втекла від садиста, не означає, що навчилася жити без нього. Вибач, якщо перестарався.

— Ти… ти… придурок! — злісно випалила і обдарувала його дзвінким ляпасом. — Та після твоєї допомоги в мене з'явилися нові фобії! Дебіл, — я вдарила ще сильніше по його щоці.

— Псих, — третій ляпас Ян перехопив, спіймавши мене за зап'ястя, а потім залишив на пульсуючій шкірі невагомий поцілунок.

— Пробач, але інакше до тебе не дійшло б, — він обіймає мене, притискаючись підборіддям до моєї маківки, — тобі треба навчитися давати відсіч мужикам. І залишити своє минуле у минулому, а не тягти за собою важким тягарем.

Тепло його тіла тепер приємно обволікає, даруючи давно забуте відчуття безпеки та захисту.

— На жаль, моє минуле надійно обплутало мене отруйними щупальцями, — втомлено видихаю, заплющуючи очі, — і його так просто не позбутися.

— Поділишся? 

— А навіщо тобі одкровення меркантильної давалки? — гірко посміхаюся, згадуючи його недавні образи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍