Олександра Багірова - Віддай мені сина, Олександра Багірова

Розділ 25

Стоп! Яке щиро, якщо вона днями затискалася з моїм братом?

- Лева теж любиш, і Вадима. Кого ще, га, Василісо? – говорю зі злістю, а самого вже веде. Вже тону у бездонних блакитних очах.

- Так і будеш мене на порозі тримати? – протягає руку і торкається моєї щоки. Заборонений прийом… втрачаю голову… Знову не добитися відповідей, одержимість перемагає.

Свобода та Василіса… моя мрія зараз така реальна. Вона поряд. І я вірю… розумію… не повинен… але я не можу без віри… моя голубка мені потрібна… моє повітря, життя моє.

Вона обплутує мене павутинням, ніжним та неймовірно міцним. Не хочу його позбуватися. Мені подобається це павутиння, цей запах... просочуватися своєю жінкою. Моя… нікому не віддам… будь-якому горлу перегризу… навіть братові…

Усвідомлення приходить раптово. Хоча… кому я брешу, я це знав завжди, щойно її побачив. Але зараз я можу боротися, воля дає сили та розв'язує руки.

Притискаю її до себе, зариваюсь носом у її волосся. Тремчу ... розумію, що ця одержимість мене загубить, не можна так божеволіти від жінки. Тільки інакше не можу, не вмію… це почуття мене підкорило, змінило і як раніше вже ніколи не буде.

- Нікому тебе не віддам, - притискаю її, до хрускоту, сильно, владно.

- Не віддавай, - сміється, обвиває мою шию руками.

У такі моменти хочеться вірити, точніше… обманюватися, що все правда…

Її сміх, він досі стоїть у мене у вухах. Багато чого б віддав, щоб почути… Пісня, що дає силу і водночас поневолює.

А разом із ароматом Василіси я тоді виразно вловив запах війни. Підлої, жорстокої, одержимої, безкомпромісної.

Я забрав голубку до себе. Знав, що після цього будуть удари. Але чи це мало значення? Я вважав, що це було моє рішення, як виявилось, вона просто дозволяла мені так думати.

Вона то наближалася і була повністю моя, то віддалялася і пропадала. Вона все ще офіційно була дружиною мого батька. Хоч і пішла від нього. Та це була перша перемога, і її я досяг разом з Вадимом... а потім брат дізнався про нас з Василісою.

Приїхав до мене під будинок і побачив, як ми цілуємося біля під'їзду. Тоді ми зчепилися, билися не шкодуючи одине одного. Якби нас не розняли… то, думаю, когось із нас би вже не було на цьому світі.

Тоді голубка покликала на допомогу. Зробила все, щоб нас розняти.

- Дурню мій, безстрашний і божевільний, - гладила мене по голові в лікарні, поки мене латали і приводили до тями.

Так, вона була поруч, дбала і дошкуляла лікарям. Вона завжди була поруч, і в той же час дуже далеко… моя і все ж ні… не моя…

Вона нікому ніколи не належала. Хоч могла зробити так, що ти повіриш у будь-що, аби й надалі мати можливість бачити її, цілувати, торкатися.

Пізніше я дізнаюся, що Вадима вона теж навідувала у лікарні. Пізніше мені стане відомо, що з батьком вона до кінця не розірвала стосунків. А скільки ще таємниць зберігала голубка?

Але на той момент я був певен, що відвоюю своє кохання.

Вадим мав більше можливостей. Він міцно стояв на ногах. А я лише піднімався. Втім, швидко та впевнено. Мене гнало бажання дати коханій все найкраще.

Деякі справи ми провертали з Богданом. Але тоді друг знову почав опускатися на дно. Його під опіку взяли друзі, з якими я особисто не був знайомий, і мені було не до них. Втім і не до Богдана. Я стежив за його життям, знав, що він вирушив до реабілітаційного центру. Але знову витягати його не мав можливості. Я сам падав, хоч поки що цього й не усвідомлював.

І все-таки той рік я можу назвати найкращим у своєму житті. Василіса була зі мною. Як вона могла. Я торкався примарного щастя і воював із ще більшим запалом. Відвоювати свою жінку, у всього світу, у Вадима, батька… у всіх…

Тільки й брат мав не менший запал. Він також боровся за неї. А Василіса говорила мені про кохання, дарувала свою ласку, підтримувала. Моя голубка вміла бути надзвичайно ніжною, вгадувати бажання, ідеальною жінкою… Я був певен – це справжнє кохання, ми стаємо одним цілим. Одержимий ідіот, я не помічав деталей, бо вони б надто боляче поранили.

Одному проти Вадима мені було не вистояти. Батько був на якийсь час усунений, він причаївся зализувати рани і обмірковувати плани для удару. А ось з братом наша війна була в самому розпалі, і тоді я згадав про борг Слави.

Я знайшов зміюку. Знав, що запашок у цієї ідеї мерзенний. Але іншого виходу тоді не бачив. У тому, що вона може допомогти мені, практично не сумнівався. І вона справді допомогла. Не відмовила. Хоч неабияк потріпала мені нерви. Якби тільки це… Слава теж любила ігри, я сказав би, вона була майстринею в них. Її допомога, мені коштувала дуже дорого. Зміюка у властивій їй манері заплутала все так, що наслідки я досі розплутую. Дізнаюся про нових фігурантів.

На її прохання мені допомогла одна людина. Він утопив бізнес Вадима, підвів його під банкрутство. Але за це я заочно виявився йому винен. Хоч навіть особисто не був із ним знайомий. Славка, така вона...

Але й ворогом я її назвати не можу. Коли ситуації були критичними, вона єдина протягала руку допомоги. Часом шаленої, дикої, але все ж таки допомоги. Тому з нею теж я був, як на вулкані.

А того року зі мною була Василіса. Мені треба було виграти бій, про розплату я не думав.

Коли я вже вважав, що майже переміг. Коли голубка стала залишатися в мене тижнями та відлітати все рідше і рідше, я тріумфував. Даремно…

Одного сонячного ранку вона привела поліцію до нашої квартири. Мене скрутили та відправили за ґрати. Звинуватили, що я обчистив квартиру якогось товстосума.

Голубка ангельським голосом давала свідчення. Звинувачувала мене…

Чи варто говорити, що докази вже були підроблені? Все як завжди на найвищому рівні. Як колись зробив батько. Вона розумничка, гарна учениця. Засвоїла уроки.

- Вибач, Нік. Інакше було не можна, - подивилася мені у вічі в залі суду. Синьову закрили грозові хмари. – Можливо, колись ти зрозумієш…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍