Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

—Правда? —тепер Лара посміхалась, дивлячись на мене обожнюваним поглядом.

—Ага. Сказав, що принцу така дикунка не потрібна. —що ж, якщо не можу заволодіти їхнім розташуванням щирими посмішками, то заволодію брехнею. А яка різниця, як? Моя мачуха завжди казала — у війні всі методи хороші.

—Ну, якщо так, то ходімо. Проведу тебе у їдальню, а потім і в добру путь. —Лара почала сміятись, стрімко підлітаючи до мене та беручи під руку. —Тебе Орисія звуть, правильно?

—Так.

—Мені розповідали про тебе. Кажуть, що ти незграбна і навіть не вмієш ходити. —знову засміялась Лара, а мені до скреготу у зубах захотілось виговоритись їй. Але так я лише ворогів наживу, та й вона заведе мене у якусь темницю, замість їдальні.

—Це чиста правда! Саме тому Люцій сказав мені, що, можливо, мене відправлять додому.

—І це правильне рішення! —цокнула пальцями дівчина, сповільнюючи крок. Мені хотілось скинути її руку, але наступне, що вона сказала, просто вибило з колії. —Ти не ображайся, але подивись на мене, а потім на себе. У тебе ж ні манер, ні виховання гідного, танцювати ти не вмієш, магії теж немає.

—Повністю з тобою згодна! —я почала кивати, розуміючи тепер, куди треба тиснути. Лара у нас саме з тих, хто любить говорити і слухати тільки про себе, і далі носа свого не бачить. —А ще, ти струнка та гарна! Не те, що ці дракониці.

Останні слова я сказала напівшепотом, але німфа почула. Її очі почали світитись, а губи розтягнулись у посмішці.

—Ти справді так думаєш?

—Ну звичайно! Вони усі лицемірні та м’якотілі, а ти не така. Саме ти повинна стати дружиною Густава.

Лара почала тихо хіхікати, а я зловтішно муркотіти подумки. Ну от і попалась рибка на гачок. Мінус один ворог за п’ять хвилин розмови.

—Ой, Орисіє, дякую тобі! Я ж увесь час сумнівалась, думала, що Його Високість охолоне до мене і не бажатиме бачити у своєму ліжку. Але твої слова повністю розвіяли той туман, що напустили мені у вічі дракониці. До речі, ми вже прийшли!

Я видавила з себе посмішку, повертаючи голову. Перед нами були довгі широкі двері, зі світлого дерева та різьблені якимись знаками. Ручок тут не було, тож я навмання штовхнула їх, але двері не піддались.

—Так як ти стала моєю подругою, я допоможу тобі. —зухвало задерши носа, Лара підійшла до дверей та поставила долоньку до невеличкого знака, більше нагадуючи птаха. —Просто ставиш руку до своєї руни. Твоя ось.

Дівчина тицьнула пальцем в маленьку, нічим не примітну каракульку. По ідеї, це повинна бути людина. Мда, художниками тут і не пахне.

Двері прочинились і перед нами з’явилась величезна їдальня з круглими коричневими столиками, а в самому кінці, прямо як у школі, знаходився довгий стіл роздачі. Там метушились три старі ельфійки, увесь час бубонячи, що дракониці багато їдять.

—Орисіє! —гукнула Ци, махаючи мені рукою.

—Забудь про тих вухастих. Ходімо краще за мій столик. —скривившись, запропонувала Лара. Вона пішла до довгого столу, беручи підніс з тарілкою та почала накладати різну їжу.

—Пробач, Ларо, я дуже рада дружити з такою, як ти. —на ці слова німфа лише фиркнула, вкотре доводячи свою високу самооцінку. Знала б вона, яка у неї дупа страшна, не фиркала б так. —Але я піду до них, а з тобою ми ще побачимось.

—Як хочеш. —знизила плечима дівчина та покрокувала до столика з яскраво нафарбованими дівчатами. Не знаю, чим вони там свої очі підводять, але виглядає це жахливо.

Вперше я вечерятиму, а не перекушуватиму. Завдяки дбайливій Ци я завжди снідала чимось смачненьким, але їжі було так мало, що мені вже почало здаватись, ніби я скидаю свою вагу по годинам. Бути такою ж прозорою, як більшість з них, я не хотіла, тому їжі набрала багатенько. Нехай я й не знала, що це, але от тобі й прекрасна можливість дізнатись!

Я взяла піднос та пішла до дівчат з кімнати, широко їм посміхаючись.

Але я й оком не моргнула, як мене хтось штовхнув у спину і я з дзвінким звуком впала на підлогу. Вся моя форма тепер у їжі та соусах, і доки я збирала усю злість в купку, за моєю спиною почали голосно сміятись.

—Таким, як ти, бездарним, тут не місце!

—Вали з нашої академії, простолюдинко.

Ну все. Це була моя остання крапля!

Я різко підвелась та обернулась до того, хто штовхнув мене. Переді мною стояла Шаіра, для чогось простягаючи о мене руку. От же паскуда!

З войовничим риком я кинулась на неї, міцно вп’явшись у волосся та тягнучи вниз. На жаль, дракониці, це вам не німфи з ельфійками, що важать не більше сорока кілограм. Хоч трохи нахилити Шаіру вартувало мені великих зусиль, а коли її чіпкі пальчики торкнулись моїх дорогоцінних губ, я лише ще міцніше потягнула її за волосся. Навколо почали кричати, хтось навіть намагався стати між нами, але марно.

—Відпусти, дурепа! —заверещала дракониця. —Якщо не відпустиш, я за себе не відповідаю.

—Пішла до біса. —я ще раз добряче труснула нею, перш ніж відчути пекельний біль на плечах.

Довелось відскочити від неї на крок та подивитись на болючі місця. Та ця придурковата спалила мені шкіру! Руки нестерпно нили, а на плечах вже сходили пухирці.

Я підійняла погляд на розпатлану Шаіру, навколо якої вже крутились інші дракониці, але ніхто й слова не вставляв.

—Я тобі цього так не забуду, Орисіє! —прошипіла дівчина, роблячи крок вперед.

—Не треба було мене штовхати. —хоч вона й була сильнішою, і магією володіла, та я не збиралась підтискати хвоста та бігти звідси. Тому я також зробила впевнений крок їй на зустріч. Наші погляди схрестились, мов гострі мечі, а навколо гуділа тиша.

—Ти геть відбита? Я тобі допомогти вирішила! Підійняти мала намір. Людинці скаженій руку допомоги простягнула! —її голос зірвався на крик, доки я розгублено хапала ротом повітря. Якщо не Шаіра, тоді хто?

Я почала озиратись, і як тільки зустрілась поглядом з Ларою, вона покірно вказала пальчиком на височезну мимру, що похмуро за усім спостерігала. З її конячою пикою я б навіть не розраховувала за дракона заміж вийти, а вона ще і вільності собі дозволяє.