Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 12

—Куди ми йдемо? —втретє поцікавилась я, ледь встигаючи перебирати ногами.

—Скоро дізнаєшся. —відповів Лютик, ще більше прискорюючи крок.

—Якщо ти будеш гнатись, мов скажений, то я впаду вже на наступному повороті! —я різко зупинилась, складаючи руки на грудях. Мені вже не хотілось ні подарунку, ні додому. Я просто хотіла спокою!

—Гаразд, принцесо, як скажеш. —з легкою усмішкою Лютик кивнув мені на коридор та трохи схилився, пропускаючи вперед. Ну, так то краще!

Смикнувши підборіддя вище, я почала крокувати у вказаному напрямку.

—А сам принц зараз де? —поцікавилась я через декілька хвилин мовчання.

—У нього важливі справи. Він дав мені розпорядження, наказав провести тебе і усе показати.

Ну звичайно! Хто б сумнівався, що у такого, як Густав, море справ. Несерйозний хлопчик, якого посадили на престол та корону вручили вирішив погратись у життя. Тьху, влада, чорт забирай.

—Прийшли!

Люцій зупинився біля коричневих напівкруглих, нічим не примітних, дверей.

—Що там? Сподіваюсь, не чергові гритони.

Лютик зухвало посміхнувся, підморгуючи мені.

—От сама й перевіриш.

Він відчинив двері, пропускаючи мене вперед. Його посмішка не давала мені спокою і я навіть захотіла відмовитись, але... не відправлятиме ж мене Густав на вірну смерть? Або це не Густав й взагалі?

—Ну чого ти? Злякалась, мов дівчисько?

—Я не дівчисько! —грізно звівши брови та зіштовхнувши його від дверей, я зайшла у кімнату.

Тут було три високих, просторих вікна, що добре освітлювали кімнату. Одна зі стінок справа від мене повністю завішена різними тканинами, а інша, зліва, забита поличками з різними дрібницями.

Посеред кімнати стояв довгий, широкий стіл, а біля нього дві дівчини у зелених фартушках та чепчиках.

—Що це? —недовірливо повернувшись до Лютика, запитала. —Це ж не те, про що я подумала.

—Ти сама просила Його Високість про це. Вважай, що цю кімнату та цих двох милих дівчат наш спадкоємець подарував тобі. Зможеш розвивати своє жахливе діло та заробляти на життя у той час, коли навколо крутяться дракончики з повненькими мішечками.

Я посміхнулась, знову повертаючись до дівчат.

—Картель. —кивнула головою білявка.

—Натаніель. —кивнула точно така ж дівчина. Здавалось, що у мене в очах двоїться, тому що навіть родимка вище губи у них була однаковою.

—Вони сестри. Феї. Працюють у нас вже три роки. Молоденькі та вправні, тобі саме те. —просвітив мене Лютик, прочиняючи двері. —Ти можеш сміливо залишатись тут хоч і зараз, і приходити, коли захочеш. Дівчата живуть у кімнаті навпроти, тому легко їх знайдеш. А зараз, пробачте, мосьє, маю справи.

Я навіть подякувати не встигла, як чоловік вже покинув кімнату.

Між нами повисла незручна тиша, дівчата мовчки дивились на мене, а я на них.

—А... —почала я, складаючи руки за спиною. —де можна взяти аркуш паперу та хоч якусь ручку?

Якась з них швидко дістала папери та золотисте перо, передаючи мені.

—Дякую. Ви можете бути вільні, поки що мені не потрібна ваша допомога. Все завтра.

—Ми в сусідній кімнаті, якщо треба, покличеш. —з легкою посмішкою повідомила дівчина, хапаючи сестру за руку та окидаючи мене саму. Це, звичайно, добре, але як я знайду дорогу назад?

Та байдуже! Про це потім. А зараз, вперше за останні декілька днів я берусь за те, що мені так подобається.

Я довго креслила різні фасони суконь, шматуючи папір, коли мені не подобалось те, що я бачила.

Розірвавши навпіл чергову невдалу ідею, я жбурнула скручений папір на підлогу.

—Думай, Ріша, думай. —обхопивши голову своїми руками, я ввімкнула фантазію на повну. Але нічого з цього не вийшло! Таке відчуття, що мої мізки залишились у моєму світі, а у цьому світі є лише я, без магії, навичок та користі.

Стоп. Я ж можу створювати такі фасони, які є на Землі і не видумувати щось нове, адже у світ драконів цю ідею принесу я, значить... модельєром цього одягу теж буду я!

Загорівшись цією ідеєю, я почала вимальовувати усі фасони суконь, що були у моєму гардеробі, а ще, на всякий випадок, намалювала спідню білизну, яка тут відсутня. Ну не можу я в панталонах ходити!

Коли сонце почало повільно опускатись, я, нарешті, підійнялась зі свого місця та вийшла у коридор. За собою я залишила безлад та багато вдалих креслень.

Що ж, найважче тільки попереду. Мені доведеться знайти вихід звідси та їдальню, де на мене чекатимуть дівчата.

Я б могла попросити допомоги у Картель та Натаніель, але сама відпустила їх і сіпати по кожній дрібничці не дуже то й хотілося б.

Ну, залишається сподіватись, що я не заблукаю.

Люцій повертав наче сюди...

Швидесенько завернувши декілька разів по пам’яті, я зіштовхнулась зі сходами. Значить, йду правильно. Але от після сходів... куди мені, чорт забирай, йти? Вправо, вліво, чи прямо???

Гаразд, зробимо, як і минулого разу.

Я закрила очі та почала прислухатись, але тут було настільки тихо, що я взагалі сумнівалась, що у цьому крилі хтось живе.

—І що це ти тут робиш? —почувши позаду голос, я різко обернулась. Переді мною стояла Лара, жива й неушкоджена. Хоч я й не переймалась симпатією до неї, та була рада, що з нею все гаразд.

—Лара! Як я рада тебе бачити. —зі щирою посмішкою мовила я, але швидко взяла себе в руки. Німфа презирливо дивилась на мене, ще й руки схрестила, наче вона вже королева, а не звичайна фаворитка принца.

—Так що ти тут робиш, навіжена?

—Сама ти навіжена! Мене сюди Лютик привів, а потім по справам помчав. А дороги до їдальні я не знаю. —відповіла напівправдою я. Не бачу сенсу доводити дівчину до сказу через ревнощі у той час, як не маю жодних планів на їх принца.

—Навіщо графу возитись з такою, як ти? —її очі були примружені, а губи стиснуті. Зараз вона нагадувала Ванессу, що так старанно лізла у мою голову.

—У тому то й справа, мене додому відправити хочуть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍