Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

своїй красі завтра в міліцію, накатаєте заяву. Вас спитають перше: навіщо вам було підучувати бідного Басіна, яка ваша вигода? Справа серйозна. І вигода має бути серйозна. Вигоду ви хоч придумали? Га, громадянину Табачник?

Зусель підвів голову. Вона погано трималася на шиї і дрібно тремтіла. Подивився на мене, як курка, коли її вже зарізали, і кинув обличчя в підлогу. Кашкет злетів.

Я побачив, що голова в Зуселя абсолютно лиса, із вм’ятиною посередині. Видно, пробили колись, само зрослося. Шрам білий, вузлуватий, з синькою. І шкіра ходором ходить. Наче тім’ячко у немовляти.

Я знав, що чіпати людини в такому стані не треба. Треба чекати, аж поки заспокоїться.

Подивився на Штадлера. Той завмер із роззявленим ротом. Язик ворушиться, уламки зубів труться об м’ясо. Подекуди кров крапельками. Не сильно. Прикусив незручно.

— А ви що думаєте, Веніаміне Яковичу? Ви ж свідок. Подобається?

Він захитав головою.

— І мені не подобається, Веніаміне Яковичу. Ви завтра теж свідком у міліцію з ним поплентаєтеся?

Штадлер негативно замукав.

— Вас Зусель поставив до відома заздалегідь, про що відбудеться бесіда? Ні? То що ж ви купилися? Тепер ви пристебнуті до цієї справи. Подобається? І мені не подобається. Йдіть. І папірець свій заберіть із підписом. Дивно, наскільки нерозумно ви вчинили. Гаразд. Забуто навік. І ви забудьте. Як не було. Наснилося. Точно вам раджу — наснилося.

Штадлер потягнувся до папірця під тарілкою.

В останню секунду я перехопив руку і стиснув.

— Ні, громадянине Штадлер. Розписка ваша все-таки залишиться у мене. Я з документами звик працювати. А документ, тим більш із підписом, — річ на вагу золота. Правильно? Ідіть із порожніми руками. І рот пополощіть. Кров на губах. Потім будете розповідати, що я до вас застосовував тортури.

Штадлер змучено посміхнувся і показав рукою, що він язиком не базікає.

— Базікаєте ви чи ні, достеменно невідомо. Ось вийдете звідси — і почнете розмовляти всіма мовами світу.

Штадлер пішов. На виході дістав зошит і мав намір щось надряпати. Я не допустив.

Зусель мене чекав. Сидів біля столу. Але не біля самого, а трошки ніби осторонь. Делікатно відставив табурет. Натякав, що на частування не зазіхає.

Але я бачив з досвіду: стан його був такий, що гарячий чай з цукром конче потрібен.

Мовчки закип’ятив чайник. Води в чайнику якраз, щоб швиденько. Спеціально перевірив.

Налив у склянку заварки, окропу, поклав три шматки рафінаду. Дав у руки.

Зусель брав чай повільно. Видно, міркував, чи варто поряд із салом щось їсти, тим більш у некошерній хаті.

Я вибору йому не дав.

— Коли вип’єте, буду розмовляти. Мені вам швидку допомогу викликати не можна. Вам же на шкоду. Розмови підуть. Згодні?

Зусель мовчав. Склянка тремтіла у його руках.

Перші слова вимовив такі:

— Ложку. Розмішати треба.

Дав йому ложку. Він розмішав цукор. Пив повільно кожен ковточок.

Я не квапив.

Порожню склянку з рук Зуселя не забирав. Залишив, щоб той сам прилаштував на стіл. З думкою простежити рух. За рухом, яким людина ставить на стіл порожню склянку, багато чого можна сказати. Наприклад, не просто про хвилювання, а про внутрішню готовність далі розвивати стосунки зі слідчим. Якщо склянку ставить і втуплюється очима в підлогу — погано. Замкнеться. Якщо ставить і на слідчого тим часом дивиться хоч як, хоч впритул, хоч скоса, можна відкривати протокол. Заговорить.

Зусель склянку не ставив. Крутив її на коліні. Перевертав, знову крутив.

Щоб не втратити ініціативу, я сказав:

— Довго будете мовчати? Сам прийшов і мовчить.

Зусель здригнувся і впустив склянку. Кинувся підбирати скалки. Порізав палець. Але не припинив свої дурнуваті дії, а далі продовжив.

Я, звичайно, виказав нерви:

— Громадянину Табачник, ви що, гратися зі мною у виставу сюди прийшли?

Рвучко підвів старого під пахви, силоміць усадовив на табурет.

Зусель завовтузився і знову спустився на долівку. Начебто почав шукати картуз. Я подав просто на голову. Насунув. Злегка пристукнув.

З останніх сил чітко сказав:

— Отже, відповідайте на мої запитання. І останній раз ставлю вас до відома, що тут не шапіто на дроті. У вас розуму зовсім нема, нащо ви з собою Штадлера притягли? Ви думати розучилися, навіщо ви свідка при подібних розмовах ставите?

Зусель мовчав. Він нікуди не дивився. Ні в підлогу. Ні в стелю. Ні на мене. Хитався на табуреті із заплющеними очима. І йому незручно було хитатися, тому що я його дуже близько присунув до столу, коли прилаштовував на місце.

Я зробив вигляд, що спокійний.

— Пояснення вашій, так би мовити, дурнуватій поведінці бачу одне: явка з метою величезної провокації. Згодні? Відповідати!

Останнє слово я, звичайно, голосно вигукнув і грюкнув кулаком по столу. Тарілка з салом-цибулею підскочила. Штадлер, коли намагався витягнути з-під неї свою цидулку, посунув її до самого краю.

Після мого стуку тарілка підскочила і звалилася на коліна Зуселю. Він від поштовху розплющив очі і встиг схопити тарілку на льоту. Дурний-дурний, а реакція, як у голкіпера.

Випробуваний прийом дав фатальну помилку. Зусель від вигляду сала у своїх руках зомлів. Або щось таке.

І в непритомному стані заголосив своє молитовне.

І голосно, гад, з хлюпанням. А вже ніч. Сусіди сплять.

Я закрив йому рота рукою. Він став мукати значно тихіше. Я стиснув сильніше. Він замовк.

Я прибрав руку і зрозумів: громадянин Зусель Табачник помер. І останньою виною тому — моя дужа рука. Не розрахував. Затискав рот. А захопив і ніс.

На фронті таке зі мною, та й з іншими, які ходили в тил ворога за «язиками», траплялося. Було страшне розчарування і досада. Але горя не відчувалося. Війна є війна. Але тут…

Я був у розпачі. Під неминучий удар було поставлено не тільки моє життя, але й благополуччя моєї родини.

Я закрив Зуселю Табачнику очі навіки.