Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Не допускаючи думок про стороннє, міцно закатав Табачника у плащ-намет. Новий плащ-намет, нещодавно видали.

Пакунок вийшов великий, але підйомний. Хоч відомо, що мертвий важить більше за живого. Я пропустив повз себе думку про те, що схудлість і загальна незугарність Зуселя мене завжди смішила і викликала легке презирство. Зараз він мені цим дуже сприяв. І я сказав йому «спасибі» від усього серця. П’ятдесят з гаком кіло для мене не вага.

Одягнувся у форму, взяв пістолет, перевірив запасну обойму, покидав у сидір дещо з одягу, білизни і необхідні предмети: мотузку, саперну лопатку, фінку і ліхтар.

План визрів миттєво. І я впритул підійшов до його виконання.

Травневі короткі ночі не терпіли зволікання. Скоро намічався світанок.

Йшов по вулиці спокійно. Як нормальна людина з великою вагою на плечах. Побоювався тільки зустрічі з міліцейським патрулем, що було малоймовірно. Скоріше могли перешкодити п’яні хулігани.

Біля базару, як завжди, стояли полуторки з колгоспів. Шофери і продавці спали в них до початку торгівлі.

Вибрав машину з дальшого краю, заглянув у віконце.

Шофер був сам. Кузов порожній. Видно, все продали і щоб ніч не їхати, затрималися до раночку.

Постукав у шибку.

Машина виявилася з далекого району. До Чернігова приїхали вперше, зазвичай колгосп торгував у Росії, через річку. А тут з обкому дали рознарядку сюди — за сто кілометрів.

Домовився, що шофер підкине до Троїцької гори. Форма і беззаперечна повага, яку відчували громадяни до міліції, зробили свою важливу справу.

Я показав на губи, попереджаючи про мовчання.

Прошепотів:

— Завдання, терміново.

Шофер дав газу. І через десять хвилин із Зуселем у кузові полуторка загальмувала біля призначеного місця.

Від’їжджаючи, шофер віддав мені честь. А я — йому.

Троїцька гора біля Антонієвих печер була найбільш закинутим місцем Чернігова. Ніяких розбійних нападів тут не відбувалося. Навіть п’яні і безвідповідальні закохані парочки в пошуках притулку для розваг обходили печери стороною. До того ж непрохідні хащі. Зарості будяка заввишки з людину.

Мій шлях лежав недалеко. На маленьке кладовище біля самої каплиці. Ховали там до революції і частково в період Громадянської війни. Довколишні мешканці.

Саперною лопаткою вирив могилу годящої глибини. Не два метри, але добросовісно і вздовж, і завширшки. Земля піддавалася після дощів.

Акуратно розклав Зуселя. Послухав серце, пульс за вухом. Тиша.

Корів з далеких сторін Лісковиці гнали на заливні луки до Десни.

Картузом закрив старому обличчя. Але передумав і натягнув як треба. На шрам. За життя людина дотримувалася своїх єврейських правил, нехай і по смерті буде лад.

Не приховую, спочатку хотів загорнути тіло в плащ-намет. Але передумав. Знав роль одягу при виявленні трупів.

Знав-знав, а кишені мертвого не обшукав. Про що згадав, коли спускався з гори.

Повернувся. Розрив могилу. Обшукав. У піджачній кишені ганчірка і шматок газети. Оглянув і те і друге. Дурень. Знову закопав і поклав дерен. Давалася взнаки військова вправність.

Наостанок вдягнув плащ-намет — заховати земляні руки в кишені. У такому вигляді пішов на Київський шлях.

По дорозі біля колонки помив руки. Напився.

І різним перекладним транспортом з важким серцем поїхав у Рябину.

Дехто думає, що робота в міліції робить людину черствою. Ні. В моїй голові стояло і кривилось обличчя покійного Зуселя. Смерть його була безперечно випадкова. Будьмо відверті, він сам зробив усе для своєї безглуздої загибелі. Його фанатизм, вигуки релігійного звучання посеред ночі, загальна зухвала поведінка. Ну, схопив він голими незахищеними руками шматок сала. Ну, порушив тим самим щось зі своїх мракобісних понять. І що, треба влаштовувати кіпеж на всю хату? А назавтра сусіди напишуть до тієї ж міліції, що на квартирі у міліцейського капітана товариша такого-то, відомого тим, між іншим, що в його родині на правах рідного виховується єврейський хлопчик, діє антирадянська синагога, особливо по ночах. Зусель, коли голосив і розгойдувався, думав про ставлення свого Бога. Думка його персонального Бога на той проклятий момент йому була важливіша за думку радянської влади. А я комуніст без останку. Мені радянська влада все дала, що треба.

І ось Зуселя немає. Його передчасна смерть дряпала моє серце. Я поховав його по-людськи і втішав себе думкою, що, може, пульс старого перестав битися ще до того, як я його трохи смертельно притиснув.

Треба було ставити крапку на той момент. І я її поставив. Будь-якою ціною, як-то кажуть.

Але питання залишилися. І я над ними працював.

Про те, що Табачник приперся в Чернігів і до того ж у мою хату, точно знав Штадлер. Який був покликаний з невідомих мотивів у свідки самим Зуселем.

Факт, повідомлений мені Зуселем, про явний намір Довида Басіна писати скаргу на мою поведінку, я залишив під серйозним сумнівом. З досвіду відомо: хто хоче — той пише. А хто каже, той не настрочить. Якщо Басін навіть погрожував, то застосовував психічну атаку. Розраховував, що мені його погрози стануть відомі і я дам слабину.

Але яка слабина потрібна Довиду? Ось у чому питання.

На це питання відповідної відповіді у мене не було.

Прибув у Рябину майже за добу. Постукав у хату Діденка.

При світлі каганця побачив рідні і кохані обличчя дружини і дітей.

Ганнуся і Йоська спали на долівці, на кожусі.

Любочка запевнила, що це — найкраще. Повна свобода. До того ж кожух товстелезний і діє, як снодійне.

Любочка розташувалася на скрині. Щоб ноги не звисали, акуратно приставлений табурет. Сам господар свого місця не змінював — на печі. Тільки я відразу звернув увагу — раніше фіранок не було, а тепер Любочка влаштувала старому окреме місце відпочинку — завісила рядниною. В дірках, латану-залатану, але тим і краще — надходить свіже повітря.

Усе в хаті дихало жіночим теплом і затишком.

Діти не ворухнулися, коли я їх вітально цілував. Сільський сон — найбільш цілющий і міцний.

Діденко без