Стівен Кінг - Салимове Лігво

ще одну. Він думав про угоди з дияволом. І зрештою задзвонив телефон. Він узяв слухавку. Послухав.

– Справу залагоджено,– сказав Ларрі Кроккет.

Він послухав. Поклав слухавку. Знову налив собі чарку.

7

На світанку наступного ранку Генк Пітерз прокинувся зі сну, де велетенські пацюки виповзали з розкритої могили; могили, яка в собі вміщала зелене, гниюче тіло Х’юбі Марстена з обстріпаним уривком манільського канату, пов’язаним у нього на шиї. Пітерз лежав, спершись на лікті, і важко дихав, голий тулуб блищав від поту, а коли його торкнулась дружина, він уголос скрикнув.

8

Агропродуктова крамниця Мілта Кроссена розташувалася на куті, який утворювало перехрестя Джойнтер-авеню та Залізничної вулиці, тож, коли дощило і безлюднів парк, туди сходилися більшість міських старих балабонів. Протягом довгих зим вони були щоденною приналежністю крамниці.

Коли «паккардом» 39-го – чи то була модель 40-го року?[92] – під’їхав Стрейкер, надворі просто висіла делікатна мжичка, а Мілт із Петом Міддлером вели мляву дискусію про те, коли втекла з дому Джуді, дочка Фредді Оверлока, у 1957 чи 1958-му? Обидва погоджувалися, що втекла вона з тим продавцем «Салатмастерів»[93] з Ярмута, також обидва погоджувалися, що ні той, ні вона не варті були й дірки, просцяної в снігу, але поза цим дійти згоди не могли.

Балачка враз припинилася, коли ввійшов Стрейкер.

Він озирнув їх – Мілта і Пета Міддлера, Джо Крейна, Вінні Апшо і Клайда Корліса – і без жодного гумору посміхнувся.

– Доброго дня, джентльмени, – промовив він.

Мілт підвівся, ледь не церемонно розправляючи на собі фартух:

– Вам допомогти?

– Дуже добре,– сказав Стрейкер. – Приділіть, будь ласка, вашу увагу цій м’ясній вітрині.

Він купив шинки, дюжину шматків добірної яловичини, доволі фаршу і фунт телячої печінки. До цього він додав дещо з бакалії – борошно, цукор, квасолю – і кілька буханок свіжого хліба.

Скуплявся він у цілковитій тиші. Тутешні завсідники сиділи довкола великої печі «Перлина Кінео»[94], яку ще батько Мілта переробив з дров’яної на нафтову, курили, задумливо поглядали в небо і краєчком ока спостерігали за цим незнайомцем.

Коли Мілт закінчив пакувати покупки до великої картонної коробки, Стрейкер сплатив готівкою – двадцяткою й десяткою. Він забрав коробку собі під пахву і знову зблиснув до них тією цупкою, позбавленою гумору усмішкою.

– Всього вам доброго, джентльмени, – промовив він і пішов.

Джо Крейн набивав «Плантаторським» свою кукурудзяну люльку[95]. Клайд Корліс прокашлявся і сплюнув суміш харкотиння з жувальним тютюном у пом’яте відро біля печі. Вінні Апшо видобув з жилетки свою стару сигаретоскручувальну машинку «Топ», насипав туди доріжку тютюну і вставив набряклими від артриту пальцями цигарковий папір[96].

Вони дивилися, як незнайомець підважує і кладе коробку в багажник. Кожен з них розумів, що коробка разом з бакалією мусить важити фунтів з тридцять, і всі тут бачили, як він, виходячи, підхопив її собі під пахву, немов якусь пір’яну подушку. Він обійшов машину до водійських дверцят, сів за кермо і рушив на Джойнтер-авеню. Машина поїхала вгору на пагорб, повернула ліворуч на Брукс-роуд, зникла, а за пару хвилин показалася знову крізь мереживо дерев, зменшена тепер відстанню до іграшкового розміру. Вона завернула на Марстенів заїзд і зникла з очей.

– Чудернацький парубок, – промовив Вінні.

Він встромив свою сигарету до рота, відщипнув з її кінчика кілька зайвих крихт тютюну і дістав у себе з жилетної кишені кухонного сірника.

– Певне, один з отих, що відкупили ту крамницю, – сказав Джо Крейн.

– І Дім Марстена також, – погодився Вінні.

Клайд Корліс перднув.

Пет Міддлер з величезною цікавістю колупав мозоль у себе на лівій долоні.

Минуло п’ять хвилин.

– Гадаєте, в них із цим вийде щось путнє? – запитав Клайд, ні до кого конкретно не звертаючись.

– Можуть, – сказав Вінні. – Влітку вони можуть ще й як розкрутитися. Важко щось загадувати наперед у теперішні часи.

Загальне мурмотіння, майже зітхання на згоду.

– Дужий парубок, – каже Джо.

– Ейа, – гукає Вінні. – А то ж був «паккард» тридцять дев’ятого, а на нім ані цятки іржі.

– Цей сорокового, – сказав Клайд.

– У сорокового підніжок не було, – сказав Вінні. – Цей тридцять дев’ятого.

– Тут ти помиляєшся, – сказав Клайд.

Минуло п’ять хвилин. Вони побачили, що Мілт роздивляється ту двадцятку, якою йому заплатив Стрейкер.

– Що, Мілте, фантики? – спитав Пет. – Цей парубок дав тобі фальшиві гроші?

– Ні, але погляньте-но… – подав Мілт банкноту через прилавок, і всі прикипіли до неї очима. Вона була значно більша за звичайну двадцятку.

Пет потримав її проти світла, уважно оглянув, потім перевернув іншим боком.

– Це двадцятка серії E, авжеж, Мілте?

– Еге ж, – сказав Мілт. – Такі перестали робити років сорок п’ять чи й п’ятдесят тому[97]. На мій здогад, вона коштуватиме певних грошей там, у Монетнім Пасажі, в Портленді.

Пет пустив банкноту по руках, і кожен її роздивився, тримаючи близенько або віддалік, залежно від вад власного зору. Пет передав її назад, і Мілт засунув її під касовий апарат, до особистих чеків і купонів.

– А таки чудернацький парубисько, – задумливо мовив Клайд.

– Ейа, – подав голос Вінні й на мить замовк. – Хоча той був тридцять дев’ятого. Мій брат-зведенюк Вік такого колись мав. То було його перше власне авто. Купив уживаним, аякже, у 1944-му. Одного ранку не залив до нього мастило і спалив до дідька у нім поршні.

– Я вважаю, що цей був сорокового, – сказав Клайд, – бо пам’ятаю одного парубка, котрий плів стільці з лози, там, південніше, побіля Альфреда[98], зазвичай він під’їжджав просто тобі під дім і…

І так розпочалася дискусія, просуваючись далі здебільшого в мовчанці, аніж у промовах, неначе якась шахова партія, яку грають через поштове листування. І день, здавалося, завмер і тягнеться для них у вічність, і Вінні Апшо почав скручувати собі чергову сигарету з солодкою, артритною неспішністю.

9

Бен працював, коли почувся стук у двері, тож він зробив позначку там, де зупинився, і тільки тоді підвівся, щоб їх відчинити. Було лише трохи по третій годині, середа, 24 вересня. Дощ зруйнував усі плани щодо подальших пошуків Ралфі Ґліка, і загальна думка була така, що пошукам кінець. Син Ґліків пропав… пропав безслідно.

Бен відчинив двері, за ними стояв Паркінс Ґіллеспі, курив сигарету. У руці він тримав якусь книжку в м’якій обкладинці, і Бен з певним подивуванням побачив, що це бентамівське видання «Дочки Конвея»[99].

– Заходьте, констеблю, – запросив він. – Надворі сиро.

– Еге, є трішки, – сказав Паркінс, ступаючи через поріг. – Вереснева погода грипозна. Я завше взуваю галоші. Дехто з них сміється, але в мене не було грипу від 1944 року в Сен-Ло, у Франції[100].

– Покладіть свій плащ на ліжко. Вибачте, кави я вам запропонувати не можу.

– Навіть не подумаю його мокрити, – сказав Паркінс і струсив попіл у Бенів сміттєвий кошик. – Та й я щойно був випив чашку у Полін в «Екселенті».

– Що я можу для вас зробити?

– Ну, моя дружина читала оце… – подав він книжку. – Вона почула, що ви у місті, але сама соромиться. Вона подумала, може, ви її для неї підпишете, чи щось таке.

Бен узяв книжку.

– За оповідками Пронози Крейґа, ваша дружина вже років чотирнадцять чи п’ятнадцять як померла.

– Отакої! – не виказав жодного здивування Паркінс. – Цей Проноза, любить він теревенити. Якось він розкриє свого рота занадто широко та й сам до нього завалиться.