Стівен Кінг - Салимове Лігво

серце. Йому довелося двічі шпортатися, щоб просунути дужку у вушко для замка. Так близько біля дому явно вчувався запах старості й дерев’яної гнилизни. На пам’ять почали навертатися всі ті історії про Х’юбі Марстена, з яких вони сміялися дітьми, і та співанка, з якою вони ганялися за дівчатами:  

Стережися-утікай, Стережися-утікай, Стережися-утікай!

Бо хто зараз не втече, того Х’юбі… ЗАБЕРЕ…

 

– Генку?

Він різко хапнув ротом повітря, і другий замок випав йому з рук. Генк його підібрав.

– Не варт отак нишком підкрадатися до людини. Ти вже?..

– Йо. Генку, хто полізе знову туди, в підвал, щоб покласти цю низку ключів там на столі?

– Хто його зна, – сказав Генк Пітерз. – Хто його зна.

– Гадаєш, нам варто підкинути монету?

– Йо, гадаю, так вирішити найкраще.

Роял дістав четвертак.

– Назви в повітрі.

– Голова.

Роял впіймав монету, ляснув її собі на передпліччя, а тоді відкрив. На них тьмяно зблиснув орел[90].

– Господи Ісусе, – прикро промовив Генк. Але взяв низку ключів і ліхтарик та знову відчинив підвальні двері.

Він присилував власні ноги нести його донизу сходами, а коли вже ледь не підпирав головою стелю, Генк посвітив ліхтариком по видимій частині підвалу, який за тридцять футів далі робив лівий поворот і вів бозна-куди. Промінь вихопив покритий запиленою картатою скатертиною стіл. На столі сидів пацюк, велетенський, і коли у нього вдарив промінь світла, він не поворухнувся. На своїх огрядних кульшах сидів він прямо і, здавалося, ледь не усміхався.

Генк вирушив повз той ящик до стола.

– Ану киш! Пацюче!

Пацюк зіскочив долі й подріботів геть, у бік того підвального завертня. Рука в Генка тепер тремтіла, і промінь ліхтарика судомно стрибав з місця на місце, вихоплюючи то якусь запилюжену бочку, то знесене сюди старезне бюро, то стос старих газет, то…

Він смикнув промінь назад до газет, і йому перехопило дух, коли світло впало на щось ліворуч від них.

Ніби футболка… це ж футболка? Скручена, мов якась стара шмата. Щось поза нею, що може бути синіми джинсами. І ще щось схоже на…

Щось луснуло в нього за спиною.

Його взяла паніка, він нестямно кинув ключі на стіл і, розвернувшись, кинувся незграбно тікати. Минаючи ящик, він побачив, що спричинило той звук. Не витримала одна з алюмінієвих смуг і тепер шарпко стирчала, наче палець, що вказує на низьку стелю.

Спотикача він подолав сходи, захряснув за собою лядові двері (у нього все тіло взялося гусячою шкірою; він це зауважить тільки пізніше), заклацнув замок на вушку і побіг до кабіни фургона. Він хапав повітря дрібними ковтками, з підсвистом, неначе поранений собака. Він немов крізь туман дочув Рояла, який спитав, що трапилося, що сталося там, унизу, а потім з виском, з ревом, на двох колесах, зариваючись у м’яку землю, кинув машину за ріг дому. Він не стишував швидкості, аж поки фургон знову не опинився на Брукс-роуд, і помчав у місто, до офісу Ларрі Кроккета. Лиш тоді його почало так зле трусити, аж він злякався, що доведеться зупинитись.

– Що там було внизу? – перепитав Роял. – Що ти побачив?

– Нічого, – відповів Генк Пітерз, і це слово вийшло у нього шматками, відділеними клацанням його зубів. – Я не бачив нічого і не хочу ніколи бачити того знов.

6

Ларрі Кроккет уже готувався зачиняти контору і рушати додому, коли пролунав побіжний стук у двері й увійшов Генк Пітерз. Він досі мав наляканий вигляд.

–Забув щось, Генку? – спитав Ларрі.

Коли вони повернулися сюди з Дому Марстена, обидва мали такий вигляд, неначе хтось добряче був прищемив їм яйця, тож він видав кожному по десять доларів згори і дві шестизарядних паки «Чорної мітки»[91], а також закинув, що, либонь, найкраще буде, якщо ніхто з них не балакатиме зайвого про цю сьогоднішню екскурсію.

– Я мушу тобі розповісти, – сказав тепер Генк. – Я не можу інакше, Ларрі. Я мушу.

– Звичайно, гаразд, – сказав Ларрі.

Він висунув нижню шухляду письмового стола, дістав звіди пляшку «Джонні Вокера» і щедро налив обом у пару картонних чарок.

– Що в тебе на думці?

Генк набрав повний рот віскі, скривився і проковтнув.

– Коли я відносив ті ключі у підвал, щоб покласти їх там на стіл, я дещо побачив. Одяг, так воно виглядало. Футболка і, мабуть, якісь сині штани. І одна кросівка. Я думаю так, що то була кросівка, Ларрі.

Ларрі знизав плечима й усміхнувся:

– То й що?

Йому здалося, ніби в грудях у нього залягла велетенська крижана брила.

– Той малий син Ґліків, на ньому тоді були джинси. Так писали у «Віснику». Джинси, червона футболка з довгими рукавами і кроси. Ларрі, а що як…

Усмішка Ларрі трималася. Ця усмішка вчувалась йому примерзлою.

Генк судомно глитнув клубок у горлі.

– А що, як ті люди, які купили Дім Марстена і ту крамницю, кінчили сина Ґліків?

Отак. Все викладено. Він лигнув рештки рідкого вогню в своїй чарці.

Усміхаючись, Ларрі проказав:

– Може, ти і тіло також бачив?

– Ні… ні. Але…

– Це мала би бути справа поліції, – сказав Ларрі Кроккет.

Він знову налив у чарку Генка, і рука в нього зовсім не тремтіла. Вона була холодною і певною, як камінь у замерзлому ручаї.

– І я би просто зараз підвіз тебе до Перкінса. Але такі речі… – він похитав головою. – Але чимало паскудства може виринути. На кшталт того, як ти й та офіціантка «У Делла»… її звуть Джекі, чи не так?

– Про що це таке ти, до біса, говориш? – обличчя Генка стало мертвотно-блідим.

– А ще вони точно, як тобі всратися, дізнаються про твоє ганебне, за вироком військового суду, звільнення зі служби з позбавленням усіх нагород і пільг. Але ти виконуй свій громадський обов’язок, Генку. Роби, як сам вважаєш.

– Я не бачив ніякого тіла, – прошепотів Генк.

– Це добре, – сказав Ларрі усміхаючись. – А може, ти й ніякого одягу також не бачив. Може, то було просто… ганчір’я.

– Ганчір’я, – силувано повторив Генк.

– Атож, сам знаєш, які вони, ці старі садиби. Там ’кий завгодно мотлох. Може, ти й бачив якусь стару футболку чи щось інше, розідране на годящі для чогось ганчірки.

– Звичайно, – сказав Генк. Він удруге вицідив свою чарку. – У тебе зручний спосіб розглядати речі, Ларрі.

Кроккет дістав у себе з задньої кишені гаманець, розкрив його і відрахував на стіл п’ять десятидоларових банкнот.

– Це за що?

– Зовсім був забув заплатити тобі за ту роботу в Бреннана минулого місяця. Ти мусив би нагадувати мені про такі речі, Генку. Сам знаєш, який я забудько.

– Але ж ти вже тоді…

– Та ну, – перебив його Ларрі. – Ти можеш отак сидіти тут, розповідати мені щось, а завтра вранці я вже нічогісінько з цього не згадаю. Хіба не гідне жалю таке життя?

– Йо, – прошепотів Генк.

Рука Генка з тремтінням потягнулася по гроші; вхопила і запхала їх до нагрудної кишені його джинсової куртки, немов прагнучи швидше позбутися дотику до них. Він підхопився з такою незграбною квапливістю, що ледве не перекинув стілець.

– Слухай, Ларрі, мені треба йти. Я… я не… Мені треба йти.

– Забери пляшку, – запропонував Ларрі, але Генк уже виходив за двері. Він не затримався.

Ларрі сів знову. Налив собі випити. Рука в нього так і не тремтіла. Йому не повернувся намір зачинити контору. Він налив собі ще чарку, а потім