Стівен Кінг - Салимове Лігво

яку йому хотілося швидше закінчити. Йому не подобалося це завдання. Як Роял каже, щось збіса є тут дивне.

Він підвів машину до тильного боку нової крамниці і, як і попереджав Ларрі, задні двері там були незамкнені. Увійшовши, Роял поклацав вмикачем світла – безрезультатно.

– Просто чудово, – пробурчав він. – Нам доведеться виладовувати ці скарби в такій клятій темряві… скажи-но, тобі не тхне тут чимсь ніби трохи дивним?

Генк принюхався. Так, був тут якийсь запах, і то неприємний, але Генк не міг точно сказати, що він йому нагадує. Він вчувався у носі сухим і ядучим, наче повів від чогось давно зотлілого.

– Просто задовго це місце простояло зачиненим, – сказав він, просвічуючи своїм ліхтариком довге порожнє приміщення. – Тре’ його дощенту провітрити.

– Або дощенту спалити, – сказав Роял. Не подобалося йому тут. Чимсь це місце його дратувало. – Ходімо. І постараймося не зламати собі ноги.

Вони вивантажували ящики якомога швидше, кожен обережно опускаючи на його місце. За пів години Роял з полегшеним зітханням зачинив задні двері й заклацнув на них один з тих нових замків.

– Половина справи, – сказав він.

– Легка половина, – відгукнувся Генк. Він подивився вгору на Дім Марстена, темний, з причиненими віконницями цього вечора. – Не подобається мені їхати туди, і я не боюся цього сказати. Якщо існує десь якийсь дім з привидами, то це він. Ті парубки мусять бути божевільними, якщо їм схотілося жити там. Певне, якось гомосячать один з одним.

– Як оті педики – дизайнери інтер’єрів, – погодився Роял. – Можливо, хочуть перетворити його на приманку для туристів. Добре для бізнесу.

– Ну, якщо ми мусимо це зробити, то давай уже впораємося.

Вони разом обішлися без останнього погляду на ящик з креденсом, притулений до борту меблевоза, і Генк з грюком засмикнув задній борт фургона. Він сів за кермо, і вони рушили по Джойнтер-авеню і далі на Брок-стріт.

Вже за якусь хвилину Дім Марстена забовванів попереду них темним зловісним круком, і Роял відчув перше ворушіння справжнього страху, що хробаком заповзав до його черева.

– Боженьку, яке жаске місце, – промурмотів Генк. – Кому ж це схотілось тут жити?

– Не знаю. Ти бачиш бодай-якесь світло поза тими віконницями?

– Ні.

Здавалося, дім нахиляється до них, немов в очікуванні їхнього прибуття. Генк завернув фургон на заїзд і повів його кругом дому до задньої частини. Ні той, ні другий не вдивлялися уважно в те, що стрибучі фари машини могли виявити в буйній траві заднього подвір’я. Генк відчув, як у його серце прослизає цівка боязкості, чого він не відчував навіть у Намі[88], хоча майже весь свій час там перебував у страху. Там тоді був раціональний страх. Страх, що можеш наступити на замасковану бамбукову піку і потім дивитися, як, неначе якийсь погибельний зелений пузир, розпухатиме твоя нога; страх, що якийсь пацан у чорній піжамі, ім’я якого в тебе навіть у роті не вміщається, може з російського автомата відстрелити тобі голову; страх, що ти можеш витягти «щасливий квиток» у рейд, де від тебе вимагатиметься зачистити поголовно всіх у якомусь селі, де В’єт-Конг був ще тиждень тому[89]. Але теперішній страх був дитячим, обмарним. Для нього не існувало жодних підстав. Ось стоїть дім як дім – дошки та завіси, цвяхи та підвіконня. Нема причини, ну, справді ж нема жодної причини почуватися так, ніби кожна тут тріщина й шпарина парує своїм власним крейдяним духом зла. Так думати – це очевидна тупоголовість. Привиди? Він не вірив у привидів. Після Наму аж ніяк.

Йому двічі довелось намацувати задню передачу, та зрештою машина посмиками подалася задом до дверей, що вели у підвал. Іржаві двері стояли розкриті навстіж, і в червоному жеврінні задніх ліхтарів фургона здавалося, що положисті кам’яні сходи там ведуть униз до пекла.

– Чоловіче, я тут геть нічо’ не второпаю, – промовив Генк.

Він намагався усміхнутись, але то була якась гримаса.

– Я теж.

Вони перезирнулися в світлі приладової панелі, страх важко облягав обох. Але дитинство в них залишилося давно позаду і вони не мали змоги відступитися від недоробленої роботи через ірраціональний страх – як вони це пояснюватимуть при яскравому денному світлі? Робота мусить бути виконана.

Генк зглушив двигун, вони вилізли з кабіни і вирушили повз фургон до заднього борту. Роял виліз туди, звільнив клямку і штовхнув двері по їхніх роликах угору.

Ящик стояв там, так само обліплений тирсою, осадистий і німий.

– Боже, я не хочу зносити його туди вниз, – видушив із себе Генк Пітерз голосом, який був ледь не риданням.

– Берімося, – сказав Роял. – Давай вже його здихаємося.

Вони витягли ящик на підйомник і з шипінням сточуваного повітря почали його опускати. Коли той опинився на рівні пояса, Генк відпустив важіль і вони вхопилися за ящик.

– Помалу, – кректав Роял, задкуючи до сходів. – Робімо помалу… помаленьку.

У червоному жеврінні задніх вогнів обличчя в нього було згніченим і заціпленим, як обличчя людини, з якою стався інфаркт. Він ступив на сходи і позадкував донизу крок по кроку, і коли ящик привалився йому до грудей, цю жахливу вагу він відчув так, наче на нього насунулась кам’яна плита. Ящик був важкий, думав він пізніше, але не аж такий важкий. Вони з Генком для Ларрі Кроккета пиряли і вгору і вниз по сходах вантажі значно більші за цей, але щось було в самій атмосфері цього дому таке, що висотувало з тебе душу і робило тебе негодящим.

Східці були підступно-склизькими, і він двічі був захитався на ризиковій межі рівноваги, злощасно скрикуючи:

– Гей! Зради Христа! Обережніш!

А потім вони дісталися дна. Стеля тут була низькою, тож вони понесли той креденс скарлючені, як якісь огвари.

– Ставмо його тут, – захекано крекнув Генк. – Далі я нести не можу!

Вони опустили його з глухим «гуп» і відступили. Поглянувши один одному в очі, вони зрозуміли, що страх якоюсь таємною алхімією перетворився майже на жах. Цей підвал раптом здався наповненим таємничими похрускуваннями. Пацюки, можливо, або, можливо також, щось таке, про що нестерпно навіть подумати.

Вони чкурнули звідти, Генк першим, і Роял Сноу зразу за ним. Вони злетіли вгору сходами, і Генк зворотнім махом руки захряснув підвальні двері.

Вони залізли до кабіни фургона, Генк завів двигун і зрушив важіль трансмісії, Роял вхопив його за руку, у цій темряві здалося, що його обличчя – це самі лиш очі, величезні, вибалушені.

– Генку, ми так і не навісили ті замки.

Обоє витріщилися на гроно навісних замків на приладовій панелі, які трималися разом, зчеплені уривком снопов’язального дроту. Генк пірнув рукою собі в кишеню куртки й видобув кільце з навішеними на ньому п’ятьма ключами до новеньких «Єйлів», один з них для того замка, що залишився на задніх дверях крамниці в місті, чотири для тутешніх. Кожний позначено акуратною биркою.

– Ох, Господи Христе, – промовив він. – Слухай, якщо ми повернемося завтра вранці раненько…

Роял відстебнув ліхтарик під приладовою панеллю:

– Не вийде, – сказав він. – І ти це розумієш.

Вони вилізли з кабіни, відчуваючи, як прохолодний вечірній вітерець здуває піт їм з лобів.

– Іди до задніх дверей, – сказав Роял. – Я замкну передні двері та гараж.

Вони розділилися. Генк рушив до задніх дверей, у грудях у нього важко гупало