Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Позіхнув.

— Ти чого прийшов: сон розказати?

Степан довго мовчав, цмулив люльку, дивився вниз.

— Ранок ясний,— сказав він раптом.— Не такого б ранку помирати. Га? — І глянув на осавула допитливо й весело.

— О!..— здивувався Іван.— Куди тебе повело. Це мені сьогодні про смерть треба... Перестарався вчора... дурило.

— Ось що...— Степан сплюнув гіркувату слину.— Підбери трьох козаків тямковитіших — пошлемо до Никона, патріарха. Він у Ферапонтовому монастирі сидить: нема в них миру з царем. Чи не схилиться до нас?..

— Який з попа вояка! — здивувався Іван.

— Не вояка потрібен — патріарх. Буде з нами, до нас народ легше піде. А йому, думаю, де-небудь теж заруч-ка потрібна. Може, схилиться — він злий на царя. Хай скажуть: ми його істинно за патріарха шануватимемо. Підбери, хто зуміє...

— Підберу, є такі!

— Пошли їх потім до мене: навчу, як говорити. Листа ніякого не писати, але щоб козаки надійні були, міцні. Як попадуться — щоб слова не промовили під будь-якими тортурами.

— Є такі.

— Іще пошлемо в Запороги — до Івана Сірка. Туди з листом треба, нехай на крузі прочитають, усім.

— Тоді вже й до Петра Дорошенка...

— До Дорошенка? Подумати треба... Хитрий він, крутиться, як вуж на вогні... Побачимо, у мене на нього надії нема. Як треба свою вигоду справити — справить, не задумається. Сірко, той надійний...

— Тимофійовичу, пошли мене до патріарха,— обізвався раптом Стир, підводячись із свого лежака.— Я зумію, їй-бо, зумію. Ще й як зумію!

— Ти не спиш, старий?

— Ні. Пошлеш?

— Чого так закортіло?

— Охота на патріарха глянути... Мені один утікач розказував про Никона: це-е тобі не...

— Що в ньому? Піп є піп.

— Найвищий піп!.. Багато я всякого набачився, а такого не доводилося. Пошли. Я з ним про віру погомоню. Він, бач, що затіяв?..

— Небезпечно ж... схопити можуть: Никона охороняють. А схоплять, милості не жди: закатують. Захотілося на дибі дні кінчати? Вони он які гарні, дні. Вийди, глянь — душа радіє.

— Ну, комусь і на дибі треба кінчати... Я пожив. І днів набачився усяких... А Никон нам... ой як згодився б! Я його схилю! У мене теж до віри підступ є.

— Охота — йди. Дорогою розвідайте про Ларка з Мишком — де вони? Болить у мене за ними душа. Даремно відпустили, не треба було. Я винен...

Замовкли. Довго мовчали.

— Досипайте,— сказав Степан. Підвівся й пішов із землянки.

— Думки обсіли нашого отамана,— мовив Іван.

— Думки...— озвався Стир.— Думки — вони і є думки.

— І тебе обсіли? — Іван сидів похмурий, гадав: чи вдасться йому ще заснути, чи вставати теж та братися до діла.

— Чого тебе обсіли?

— Мене чого? Мене не так уже... А охота мені, Іван-ку, на патріарха глянути — прямо душа заграла...

— Та навіщо він тобі?

— А дідько його знає, охота глянути, й край. По спині його охота поплескати: "Ну, що, мовляв, владико?" У нього, видно, теж якийсь підступ до віри. Адже він бага-ато знає, Ваню... Ох, я з ним і погомонів би!

— Ти диви! — засвербіло. Спи ще, а то в мене голова розвалюється, як розсохла діжка. Лишку вхопив учора. Чи нічого хоч не молов здуру?

— Ні. Все-таки я сходжу до патріарха, Іване. Однаково зиму без діла сидітимемо. Сходжу. Буде в мене наприкінці життя хоч одне... праведне діло. Просто як по обітниці сходжу.

— Спи. Дай трохи очухаюсь... Мо', ще задрімаю.

Степан пішов на берег річки, сів.

Сонце викотилося на чисте небо... Перше його проміння вдарило у верби; по острову заполум'яніли великі жовтаві багаття.

Далеко звідси Степанові думки... Може, у Ферапон-товім монастирі, може, в Запорожжі, може, в Москві... Думки обсіли отамана, справді. І хочеться додумати їх і зітхнути б легко... Ще в Черкаську думки — зовсім поряд, але й тут цілковита темінь, не знаєш, чого ждати.

Ззаду до нього непомітно підкрався Афонько й крикнув над вухом, лякаючи. Степан мовби вискочив із своїх думок... Аж кинувся.

— Ах ти, чорнявчику!.. Налякав.— Степан показав місце поряд:— Сідай. Чого рано так?

— Я завсіди так,— відповів Афонько, всміхаючись.

— Не спиться?

— Виспався.

— Мгм. Ти сни вмієш одгадувати?

Афонько викотив на вітчима свої чорні, гарні оливки:

— Сни?..

— Ну. Бабуся не вчила?

— Ні. А ти сон, чи що, бачив?

— Бачив. Немов ми з моїм батьком поїхали коней торгувати, сподобався нам обом один кінь, батько мені моргає: "Стрибай і скачи". Я вже хотів був стрибнути, та подумав: "Ну, поїду, а як же він тут?" І прокинувся. Навіть шкода, що прокинувся, треба було додивитися...

— Не купили?

— Не купили... Та, бачиш, я й не знаю, як далі... От засів у голові цей сон — ходжу та все думаю...

— Спитай бабусю Говоруху.

— Авжеж, бабусю... Ні, бабуся в такому ділі не розбирається., А сон не простий, відчуваю. Думаю так: от скочимо ми на коней — майнемо. А як же ви тут?

— Ми? — не зрозумів Афонько.— Хто?

— Ну, ви... Ти ось, мати твоя, бабуся — та багато? — Степан подивився на хлопчика, доторкнувся до його гороб'ячого коліна, обмацав долонею дороге слабеньке си-ночкове тіло.— Важку я тобі загадку загадав — не по тобі. Піди скажи матері: йду. Сядемо, поснідаємо.

Афонько побіг.

Степан ліг на спину, заклав руки за голову, став дивитися в небо. Він знав, як вони поговорять з Корнієм Яков-лєвим, військовим отаманом. Ця майбутня розмова теж не виходила в нього з голови. Він добре уявляв цю зустріч... Місце для зустрічі обачливий Корній вибере сам — далі від людського ока.

Корнієві понад шістдесят, він іще здоровий, але ходить удавано важко, торкає поперек і каже: "Поболює". Ніде в нього не поболює: хитрий і потайливий... Слова не мовить просто так: тричі переверне його в тямущій голові, обміркує — скаже. Але ніколи й не подумаєш, що він хитрує й навмисне тягне, здається, хто не знає: така манера. Його манеру Степан бачив у бою: де й дівається повільність, млявість, як вовк, б'є. Воювати Степан учився в нього. Але оця затаєність, скритність — цього Степан давно не злюбив у хрещеному. Зчіплювалися не раз через це. Степан дивом дивувався: "Наче другий чоловік!.. Чого ти все криєшся? Кого дуриш?" Корній на це казав неголосно: "Від тебе й криюся. В тобі теж двоє чоловіків сидять: один — дурень заплішений, другий — добрий козак, розумний. Я коли з тобою балакаю, я з дурнем балакаю, але так, щоб розумний не підслухав. У кожній людині по дві людини сидить, не тільки в тобі; я волію мати діло з дурнями. З розумними — рідко, при потребі". Степан не те що не вмів відказати на це, не хотілося відказувати, але щоразу ця Кор-нієва мудрість злила його й дратувала. Зустрінуться вони так:

"— Ну, здоров, хрещенику,— миролюбно скаже Корній, а сам, поки підійде мляво і скаже, встигне чіпким поглядом оглядіти всього славного батечка.— Як походив? Кажуть, вдало?

— Вдало.

— Слава богу!

— Чого ж на острів не приїхав? — не витримає й спитає Степан.— Від кого ховаєшся? Уже й на Дону в себе не господар...

-— Та й ти чогось не в городок, а свій викопав... Чого б

теж?"

Розмови загалом не вийде. Та її, коли пригадати, ніколи й не виходило в них — доброї, щирої... Корній цінував Разіних за воїнство, за хоробрість і відданість гуртовій справі, та зовсім не поважав, навіть побоювався — за непокірливість, за гордість безглузду, несосвітенну, за свавілля. Разіни не були домовитими, але й нестатку ні в чому не знали, бо вони були неодмінними учасниками всіх походів, часто з походів поверталися з доброю здобиччю, якої не накопичували. Степан народився, коли збиралися в черговий похід, і похідний отаман (тоді ще головщик) Корній Яковлєв, з поваги до осавула Тимофія Разі та щоб бути ближче до козаків (козаки дуже любили Разю), напросився до нього в куми — так породичалися Разіни з домовитим Корнієм. Непокірливості й свавілля у Разіних од цього не поменшало, та, зрештою, і не побільшало: Разя та його сини, Іван і підрослий Степан, ревниво оберігали свою незалежність, не бундючилися, мали славу, особливо Іван, розумних козаків. Степан досить рано, як на свої літа, змусив розмовляти з собою знатного Корнія, військового отамана, як з рівним. Він і поважав вельми досвідченого хрещеного батька, навчався в нього військової справи, але в рота це заглядав, не випинав напоказ своєї з ним близькості, за що Корній мимоволі перейнявся повагою до хрещеника. Але в їхніх стосунках завжди був холодок: один не міг поступитися своїм високим становищем — опуститися до панібратства з шаленим, удачливим Степаном, другий — другому це високе становище хрещеного батька було тягарем. Останнім часом, коли Корній повів діло до того, щоб мало не видавати втікачів з Дону, вони й зовсім розійшлися. Правда, Корній спорядив і провів хрещеника в Персію, але в цьому був зацікавлений сам військовий отаман. З Русі прибували й прибували втікачі — треба було, по-перше, відправити їх якомога більше з ким завгодно і куди завгодно, хоч "по сіряки" із Степаном; по-друге, на якийсь час і сам Степан зникав з Дону: Корній почувався краще, скільки хотів, виляв і хитрував з цими втікачами,— треба, щоб ніхто не подумав, що з Дону тепер видають, тобто мовби й не видавати, але й з царем, і з боярством не хотілося псувати стосунків, тобто все ж тихцем видавати. Корнієві було важко; нині, з приходом Степана, буде ще важче. Знав Степан, що Корній дуже стурбований його успіхами, не знав лише — не міг і подумати про те — радує він Корнія, що скликає всіх неприкаяних і невдоволених і кудись їх манить. Степан чекав, що Корній відраджуватиме його од війни, лякатиме...

"— Недобре затіваєш, Степане,— скаже, певно, Корній,— страшне. Навіщо це тобі треба? Погано тобі, чи що?

— А я тобі про свій замір не говорив,— наперед знав, як скаже, Степан.— Звідки ти взяв?

— Бачу. Чую. Козаків не розпускаєш...

— А як кримці нападуть? Або турки?.. Тримаю... Не лежачого ж татарам брати.

— Як же тепер — два війська тримати?

— На ваше військо мала надія. Нікудишнє військо. Зовсім не військо, а...

— Хитруєш, Степане!.. Завжди було добре, тепер — на тобі, нікудишнє. Інше в тебе на думці: знов на Волгу мітиш. На міста, чував... Скрутиш собі в'язи, Степане, по-свійськи тобі кажу, жаліючи. Повір мені, старому: двічі долю не спитують...

— Та я, може, ні разу ще не спитував її...

— Матінко моя!.. Як розохотився! Ну, спитуй, спи-туй... дивись, і наше теля вовка з'їсть, мо', примудриться.— В Корнія очі сидять глибоко і дивляться весело та єхидно...