Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Навіть дивно: таке діло насувається, ось уже й утекли зі страху, і не дурні втекли, і не найбоягузливіші — чим-чим, а боягузтвом Фрол не грішив,— ну? А як дадуть разок де-небудь, тоді чия черга втікати? І думка квапливо обшарювала всіх, хто траплявся в пам'яті... Ну, Іван Чорноярець, Федір, Ларко, Мишко, Стир — такі поляжуть, поляжуть не нарікаючи ще багато й багато інших... А чи користь буде, що поляжемо? Бачив Степан, але якось неясно: виросла на російській землі велика темна сила — причому це не Іван Прозоровський, не Семен Львов, не старий митрополит — це мовби не вони, а щось зловісніше, не цар навіть, не його стрільці — вони люди, чи ж боятися людей?.. Та коли вдень Степан зазирав у вічі новгородським, псковським селянам, він бачив у їхніх очах тьмяний відблиск страшного лиха. Звідти, звідки вони тікали, чорною тінню на все небо наповзало загальне лихо. Що це за сила така, могутня, люта, селяни й самі теж не могли збагнути. Казали, що опинилися в боргах неоплатних, у кабалі... Та це зрозуміти можна. Сила ж та залишалася неясною, величезною, невідворотною, а що воно таке — не могли зрозуміти. І це розпалювало Степана, мучило, розорювало. Найкоротше його лють вкладалася в слово— "боярин". Але кои сам же він хотів удума-тися — а чи бояри? — бачив: тут якось не зовсім і бояри. Жодного окремого боярина він не ненавидів тією послідущою спокутною зненавистю (навіть Долгорукого, того, що брата повісив, навіть його), якою ненавидів ту погибельну силу, яка маячіла з Русі. Боярина Долгорукого він порішив би при нагоді, але від цього не стало б спокійніше, ні. Поки є там ця сила, тут спокою не буде, це Степан розумів серцем. Він казав — "бояри", і його розуміли, й досить. Досить і цього. Вони, собаки, багато й багато в чому завинили: совість утратили, казяться од зажерливості... Але не вони та сила.

Та сила, якої селяни не могли усвідомити й назвати словом, звалася — ДЕРЖАВА.

Знадвору, з-за дверей, залунали кроки, голоси...

Степан сів, опустив ноги на долівку... Втупився у двері. Увійшли Фрол Разін, Олена і десятилітній Афонько.

— Ну ось,— мовив Степан з прихованою радістю.— Заждався вас. Чому ж так довго?

Олена припала до чоловіка, обняла за шию... Степан підхопився, теж обняв дружину, поплескував її долонею по спині й примовляв:

— Ну ось... Ну, здрастуй. Ні?.. Зразу — плакати. Чого?

Олена плакала і крізь сльози шепотіла:

— Прилетів, рідний ти мій. Думала вже, пропав там — нема й нема... Всі очі видивилася.

— Ні!.. Пропасти — це теж зуміти треба. Ну, годі. Дай-но з козаками поздоровкаюся. Годі, Олено.

Фрол і Афонько чекали біля порога. Афонько всміхався на всі свої рідкі зуби. Чорні оченята радісно блищали.

— Рік нема, другий нема — ану, поживи отак... Зовсім од дому відбився,— проказувала Олена мовби приготовлені слова — так доладно воно виходило.

— Годі тобі...

— Інші хоч на зиму приходять, а тут... Молилася, благала матір пресвяту богородицю, щоб цілий прийшов...

— Афонько, здоров, синку. Іди до мене,— покликав Степан, легенько відсторонюючи Олену.— Іди швидше.

Афонько стрибнув Степанові на руки, але від поцілунків рішуче ухилився.

— Отак! — похвалив Степан.— Так, козаче.— Посадовив його на ліжко.

Поздоровкався з братом за руку.

— Ти наче ще виріс, Фроле?

— Та де? — Високий, вусатий Фрол мало був схожий на свого старшого брата — вродливіший був і став-ніший.— А ти сивієш.

— А жінка де твоя? — поцікавився Степан.

— Та поки що там...

— Чого? Не поїхала, чи як?

— Та... потім. Чого ж сивіти почав?

— Ну, розказуйте, як поживаєте? Хто перший? Афонько?

Афонько вже усміхався.

— Ти що ж це, балакати розучився? Га? — І Степан теж усміхнувся; на душі було хороше, тільки швидше б минула вже ця перша безглузда хвилина.

— Чого? — спитав Афонько.— Вмію.

— Одвик. Скажи, синку: ще два роки потинявся б там, то й зовсім би забули,— втрутилася знову Олена.

— Ні-і, Афонько мене не забуде. Ми один одного не забудемо. Ми, скажи, матір швидше забу...— Степан осікся, конфузливо глянув на Олену. Та докірливо похитала головою.

— Е-ех!.. Отож бо й воно. Сивіти вже почав, а ніяк за розум не візьмешся, все як молодий жеребець...

Фрол розсміявся.

— Ну, піду,— сказав він.— Завтра погомонимо.

— Зажди! — зупинив Степан.— Давайте перепустимо за зустріч. Я тут трохи запасся... Сховав від своїх пияків. Олено, приготуй щось нашвидку.

Олена заходилася накривати на стіл.

— Де тут у тебе що?

— Там... розберись сама. Сідай, Фроле, розказуй.

— Нарозказували!..— все хотілося побурчати Олені.— У вічі людям дивитися совісно. Крізь землю ладна провалитися... Тьху! Та ще — чорна! Хоч би вже...

— Годі, Олено,— миролюбно мовив Степан.— Найшла про що балакати. Розказуй, Фроле.

Фрол — не охочий до війни, до всіляких змов, хитрощів воєнних. Не разінської породи. Він — материн син, Чорток: небіжчиця над усе на світі боялась війни, а жила з воїном і воїнів народжувала. Зате вже й тремтіла вона над Фролом, меншеньким своїм... Як помирала, просила чоловіка і старших синів: "Не маніть ви його з собою, ради Христа, не беріть на війну. Хай хоч він од неї врятується, од триклятої".

— Що там розказувати? — Фрол сів на ліжко. Він справді не знав, що Степанові цікаво і треба знати.

— Корнія коли бачив?

— Учора.

— Ну? — насторожився Степан.

— Він хотів сам приїхати... Приїде цими днями. Просив сказати: коли від нього до тебе козак прибуде, щоб поплив ти з тим козаком нижче куди-небудь для розмови. Не хоче, щоб його на острові бачили.

— Хитрий лис. Не діждеться. Як козаки там?

— Балачок про тебе!..— сміючись, вигукнув Фрол.

— Хоч уші затикай! — докинула Олена.

— До мене збираються? — допитував Степан брата, навмисне не помічаючи Олениного великого бажання — допитати його самого.

— Збираються. Багато. Не знаю тільки, що в тебе на думці.

— Не треба поки що й знати.

— Чи правда, що половину шахових міст погромив?

— Трохи потрясли,— ухильно відповів Степан.— А домовиті як?

— Мовчать.

— Од царя нікого не було?

— Ні.

— Ну, сідай. Сідай, братухо!.. От і вип'ємо разом — давно мріяв. Олено, як там у тебе?

— Сідайте.— Олена діставала з кошика, якого привезла з собою, домашнє печиво, яйця, пряжанку...— Хотіла більше взяти, та Іван, мов коршак, похапав, як були...

— Молодчина,— похвалив Степан.— Нема чого там сидіти... у ворогів.

— Які ж там вороги? — здивувалася Олена.

Фрол теж із цікавістю подивився на брата. Дитина! Мати ж бо недарма благала: не воїн. Шкода буде, коли вб ють... Гріх на душу візьмеш із таким.

— Ну — будуть вороги: діло наживне. Ех, Афонько!.. Яку штуковину я тобі привіз! Ех, штука!..— Степан нахилився, дістав з-під ліжка городок, вирізаний з кості.— Цар-город. О, брат, які бувають! На, грайся!

Олена оглянула хатину: певно, хотіла знати, що ж їй привіз чоловік, які подарунки. Так уже... спасенно влаштована російська жінка: вона може піднестися до прощення навіть і тоді, коли прощення в неї не просять, не благають. Вона лише знайде — несвідомо, не хитруючи — який-небудь привід і увірує, що їй, приміром,— жаль, гріх або що вона над усе на світі любить багатство... Вона пощадить кривдника і пощадить себе.

Степан перехопив її погляд, засміявся коротко, незрозуміло.

— Потім, Олено. Подай нам спершу.

— Хрещена в тебе? — спитав Фрол.

— Тут.

— Не міг утримати. Кажу: пришле він кого-небудь, куди ти сама! Ні — піду. Так і пішла.

— Вона молодчина. Ну?.. З приїздом вас. І нас. За зустріч.

— З радістю нас,— мовила Олена, цокаючись з козаками золотою чарою, на яку мимоволі й попросту дивувалася: не бачила такої красивої.

Фрол пішов пізно; він захмелів, усе всміхався й дивився на брата, не розуміючи,мабуть, чим він так сколихнув поголос.

Олена постелила постіль. Степан помилувався з нею, і вона заснула. А Степан тієї ночі так і не зміг заснути до.світу. Діждався, у вікнах землянки замерехтів ріденький синій туман. Тоді він обережно вивільнив руку, на якій лежала жінчина голова, встав...

— Ти чого? — спитала Олена.— Ні світ ні зоря...

— Спи,— сказав Степан. Присів, погладив теплу, зі сну особливо чарівну Олену.— Піду до козаків.

— Господи!.. Хоч трішечки ж побудь зі мною. Да вони дінуться, твої козаки! Сплять іще всі...

— Побуду, побуду. Спи. Мені треба.

Степан надів шаровари, чоботи... Накинув каптан і вийшов із землянки. Городок спав. Тільки вартові ходили вздовж засіки та чиєсь самотнє багаття сиротливо блимало біля однієї землянки.

Степан підійшов ближче до багаття... Двоє п'яних як дим козаків, обнявшись, гомоніли.

— Ти мені її покажи... Покажи, гаразд?

— Гаразд.

— Не забудь тільки, гаразд? Покажи, не забудь...

— Кого?

— Оту-о...

— А-а. Ні, вона для нас — тьху!

— Хто?

— Ота-о, Манька.

— Яка Манька?

— Ну, ота-о!

— А-а. А ми її уламаємо...

— Кого?

— Ну, оту-о...

Степан постояв, послухав, усміхнувся й пішов далі.

Чудовий був цей світанковий час золотавого дня золотої осені. Свіжий вітерець ледь ворушив листя на вербі й шелюзі. Супокій, мов сонна лінь, супокій тримав землю. Вся вона, не така вже й безмежна, ніжилася ще в долонях супокою. Незабаром попрокидаються люди... Знову — в суєті, в словах — з'явиться пиха в людей, але оце зараз, коли такий супокій,— таке все це пусте, уся ця суєта, слова... Навіть смішно.

Степан увійшов у землянку, де поселилися Іван Чорноярець із Стирем: ці двоє повсякчасно сварилися, але повсякчасно — мовчки — дружили, завжди жили разом.

Іван легко відірвав голову від каптана, що правив йому за подушку. Спитав стурбовано:

— щ°?

— Нічого, погомоніти прийшов.— Степан глянув на Стиря, що спав, сів на лежак до Івана.

— Учора я сон чудний бачив, Ваню: немов ми з батьком торгуємо в татарина коня буланого. Добрий кінь!.. А татарин ціну скажену загнув. Ми з батьком і так, і сяк,— нізащо. Дивлюсь я на батька, а він мені моргає: "Стрибай, мовляв, на коня й скачи". У мене душа заграла... Я вже прикидаю, з якого боку краще стрибнути. Хотів стрибнути, та згадав: "А як же батько тут?!" І прокинувся.

— Було коли-небудь таке? —спитав Іван, переборюючи похмільний біль у тілі: цілий день прохворів Іван.

— З батьком — ні, з братком Іваном було. Послав нас якось батько пару коней купити, ми їх силком одбили, а гроші прогуляли. Батько відшмагав нас, коней повернув...

Іванові ще й шкода, що недоспав.