Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Мовчав.

— "Ти ж, лиходію, зійшовшись у Астрахані з такими ж лиходіями, боярина і воєводу князя Івана Семеновича Прозоровського узяв із соборної церкви з розкату кинув. І брата його князя Михайла, і дяків, і дворян, і дітей боярських, котрі до твого лиходійства не пристали, і купецьких усяких чинів астраханських жителів, і приїжджих торгових людей повбивав, а інших у воду повкидав по-мучительськи, і майно їхнє пограбував".

Степан дивився кудись далеко-далеко.

— "А вчинивши таке кровопролиття, з Астрахані прийшов до Царицина, а з Царицина до Саратова, і саратовські жителі тобі город здали по твоїй лиходійській присилці. А як ти, лиходію, прийшов на Саратов, і ти государеву грошову казну і хліб і золото, що були в Саратові, і двірцевого промислу, все пограбував і воєводу Кузьму Лутохіна і дітей боярських повбивав.

А від Самари ти, лиходію і боговідступнику, з товаришами під Синбірськ прийшов, з государевими ратними людьми бився і до города Синбірська підступав і многі капості учинив. І послав у різні городи й місця свою братію лиходіїв з лиходійськими принадними листами, і писав у лиходійських листах, нібито син великого государя нашого благовірний государ наш царевич і великий князь Олексій Олексійович живий і з тобою іде.

Та ти ж, лиходію і боговідступнику, навіяв усяким людям принаду, буцім з тобою Никон-монах, і тим принаджував усяких людей. А Никон-монах по указу великого государя по суду святійших вселенських патріархів і всього Освяченого престолу посланий на Білоозеро у Ферапонтів монастир, і нині в тому монастирі.

А нині по обов'язку до великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича службою і старанням війська Донського отамана Корнія Яковлева і всього війська і самі ви з братом твоїм з Фролком спіймані і привезені до великого государя до Москви.

І за такі ваші лихі й мерзенні перед господом богом діла і до великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича за зраду і до всієї Московської держави за розорення по указу великого государя бояри присудили скарати лютою смертю — четвертувати".

Все так само спокійно, гордо стояв Степан.

Кат узяв його за руку... Степан відштовхнув ката, повернувся до храму Василія Блаженного, перехрестився.

Потім уклонився на три сторони народові (минаючи Кремль з царем), тричі сказав голосно, як міг:

— Прости!

До нього знову підступили... Степан хотів лягти сам, але двоє з тих, що підступили, чомусь вирішили, що його треба звалити; Степан, озлившись, зібрав рештки сил і вчинив опір. Метушня була короткою, поквапною; мовчки сопіли. Степана кинули спиною на два бруси — так, що один брус опинився під головою, другий — під ногами.... У тиші тупо, коротко цюкнула сокира — відпала права рука по лікоть. Степан не застогнав, тільки здивовано покосився на відрубану руку. Кат знову змахнув сокирою; залізне лезо хижо зблиснуло на гарячому сонці білим вогнем; замашний, з хрустом, стук — одпала ліва нога по коліно. І знову ні стогону, ні зітхання голосного... Степан, смертно зціпивши зуби, дивився в небо. Він був блідий, на лобі дрібною росою виступив піт.

Фрол, який стояв за три кроки від брата, раптом ступив до краю помосту і закричав у бік царя:

— Государеве слово і діло!

— Мовчи, собако! — жорстко, кріпко, як у недавні часи, коли треба було зламати чужу волю, сказав Степан. Ковтнув слину і ще сказав — тихо, з благанням, квапливо: — Потерпи, Фроле... рідний... Недовго.

Кат утретє махнув сокирою...

Гучно, на весь зів охнув дзвін. Люд московський здригнувся, скрикнула якась жінка.

Кат рубав ще двічі.

Ще і ще били у великий дзвін. І зик його — густий, тяжкий — низько плив над головами людей...