Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Тут десь закричить на нього Степан, у недобрі його очі:

— Дон запродуєш!.. Собако! Сам запродуйся з тельбухами, а Дону я тобі не дам! Не на те тут козацька крівця лилася, не вами воля здобута, не вам її запродувати за цареві дарунки! Ось тобі моя голова: віддаси її з останнім утікачем, але до того жодного з Дону не видаси! Я сказав, а ти думай".

Думає Корній, сидячи в Черкаську, звичайно, думає. І давно вже додумався, як тепер вести діло: не заважати Степанові в зборах, більше того, всіляко підбивати його на похід — у цьому рятунок Дону. Тут Степана не здолати, його здолають там де-небудь, під Царицином, там здолають на смерть. Але збирався він говорити із Степаном саме так, як і здогадувався Степан: всіляко відмовляти від походу й погрожувати. На те він і був Корнієм, мудрим, досвідченим отаманом, щоб чинити напевно: він знав, як підбити свавільного Степана на погибель.

16

Був ще один ранок. І одна ніч була, яку Степан потім коли-не-коли та й згадував,— дивна ніч. Місячна, вся переповнена білим, негріючим світлом... Але — згодом.

Був ранок. Був той короткий досвіток, коли все довкола — повітря, небо, земля,— все спалахне раптом тихим синім світлом, коротку мить горить це нетутешнє світло, і його одразу здолає ясне, біле — світанок. І ввечері буває така пора — присмерки. Така ж коротка, дорога мить чистого світіння, коли все живе на землі принишкне і перечікує таємничу хвилю. Хороше й сумно.

Степан знову встав рано. В останні дні він зовсім не пив, звик пізно лягати й рано вставати. Сів перед високим віконцем, задивився в синій довгастий квадратик.

Афонько тихо вислизнув з-під овечого кожуха, яким укривався вночі, посидів на своєму невеличкому лежаку, позіхнув і пішов до вітчима. Степан посунувся на широкій табуретці, посадив хлопчика поруч. Спитав стиха:

— Чого так рано?

— Виспався... Годі. А ти?

— Дивись,— показав Степан,— як синьо. Це синій птах злетів на землю, хвіст розпустив. Ось посидить трішки й полетить. А тоді й сонечко зійде.

Афонько широко розплющеними очима дивився у віконце... Аж підвівся.

— Ой? — недовірливо мовив він.

— А то чого ж синьо!

— А як він зветься?

— Так і зветься — синій птах.

— А не дуриш ти мене?

— Навіщо ж я тебе дуритиму? Я сам люблю цього птаха. Це птах не простий...

— А який?

— Чарівний.— Степан оглянувся назад, на сплячу Олену. Притишив голос.— Прилітає він двічі на день — уранці і ввечері. І отоді треба пильнувати... Треба, як тільки він прилетить, розпушить свого хвоста, треба встигнути дуже-дуже чого-небудь зажадати. Зажадав — і замри: більше щоб ніякі думки не лізли в голову. Тільки-но якась інша думка ворухнулась — пропало діло. Тоді жди вечора, коли він знову прилетить, тоді знову загадуй. Але знову — тільки щось одне. Зможеш, поки він сидить, про одне думати,— збудеться, не зможеш — не збудеться. Дуже треба хотіти. Я, бувало, так хотів, що в мене руки-ноги судомило...

— А що хотів?

— Ну... всяке. А розповіла мені про цього птаха моя бабуся. Вона все знала. Хороша була...

— Вона померла?

— Померла. Тут померла... а поховали її на батьківщині — просила перед смертю. Під Воронежем, у селі. Батько возив і брат Іван. А я не поїхав: не люблю хоронити...

— Сидить іще.— Афонько кивнув на віконце.— Птах.

— Сидить...

— Ходімо глянемо?

Степан хитнув головою:

— Його не побачиш.

— Він же сидить!

— Сидить. А не побачиш... І не почуєш, як він полетить. Огледишся, а його вже нема — полетів. Ось, брат, який птах. А що ти хотів би попросити в нього?

Афонько подумав... І сказав чесно:

— Не знаю.

— Тоді краще не проси. То найважче: і знаєш, чого хочеш, та обов'язково подумаєш про що-небудь, про інше. А вже коли не знаєш!.. Краще й не просити. І слухати не стане.

— Хіба важко про одне думати?

— Важко. Спробуй якось. У цьому вся річ — важко. Не знаю чому, а важко.

За віконцем синява помітно розбавилась.

— Полетів? — спитав Афонько.

Степан кивнув головою.

Посиділи трохи мовчки.

— Ходімо на річку. Умиємося,— сказав Степан.

Потім був день. День минув звично, як минали тепер дні: окопувалися, будували, ставили засіки, кували зброю... За всім треба було наглянути, де підказати, де похвалити, де полаяти.

На острові — будні.

А ввечері Степан знову був біля води. Сидів коло кущів, на стежині, стругав ножем дощечку.

Сонце сідало за річкою, за степом. Червоне колесо торкнулося рівної лінії обрію і мовби завмерло... Позаду, в кущах, знавісніли птахи — завели такий свист, писк, такий почався шелест у кущах,— навіть не вірилося, що це лише крихітні живі грудочки шмигають у кущах. "Щось, мабуть, для них це значить, коли сонечко сідає,— подумав Степан.— Жаль, мабуть".

Сонце повільно поринало за степом — можна навіть оком помітити, як воно увіходить усе глибше й глибше. Невисока круча того берега річки позначилася чорним. Зате весь степ, від річки й до сонця, далекі кургани й чагарник, що поблизу, усе освітилося лагідним жовтавим світлом, як світлиця, де сяє вимита, вишкрябана і ще раз вимита соснова підлога. Очі людські повинні були одпочити після нещадного денного світла, душа людська мала заспокоїтися від скверни дрібних денних клопотів, розум мав народити думку, що на землі на цій добре б жити босоніж, у вільній сорочці—сходити її з кінця в кінець,— своя вона, ми ж народилися тут. І навіть лягати в неї не так уже й страшно. Світло це, м'яке, тепле, доступне, певно, й покійним у землі.

Щось таке — подібне — встиг подумати Степан, задивившись на призахідне сонце. А вже легка тінь упала на степ. Кургани погасли й темними силуетами стали на ніч, мов вартові. Річка потьмяніла... Відчувалося, як вода без натуги, не тривожачи берегів, тихо несе громаду свою послизькому ложу. Від води віяло холодком.

Чи багато часу минуло, Степан забувся. Раптом збоку звідкись у тишу і спокій молодої ночі ринуло світло — сильне, мертве. Трохи віддалився той берег, спина річки заблищала холодною крицею. І степ теж тьмяно й далеко заблищав, і кургани відчужено забовваніли вдалині... І незатишно зробилося на землі — голо якось. І все сталося так швидко,, просто — зійшов місяць. Біс його знає, напевно, потрібен він на небі, раз він є, та нехороше, недобре світло посилає він на землю.

Спокій і тиша оповили були землю, а світло це все потривожило: стало чути, як плещуться хвилі, в кущах безперервно хтось вовтузився, вкладаючись спати, чи що, або хтось не міг тепер заснути через це зухвале світло... Дрібний, безугавний, нудний металевий дзенькіт долинав зі степу — і ззаду, і з боків. Степан із жалем отямився від забуття, став мимоволі слухати шерех, зітхання, дзенькіт. Потім він почув легкі кроки від берега...Хтось ішов сюди. На ходу хтось зачіпав кущі, віти чутливо озивалися легким-легким постукуванням і шемранням. Хтось став, постояв і знову рушив. Степан подумав, що це Афонько шукає його, але потім зрозумів, що крок не Афоньків — важчий. Але й не чоловічий.

"Олена,— здогадався Степан.— Згубила. Дурепа".

І, як бувало з ним, ні з того ні з сього з'явилося пустотливе бажання налякати. Він тихо спустився вниз, до води, принишк. Кроки зашамотіли над самою головою... Степан голосно, виразно проказав:

— Я ось пошвендяю ночами, пошвендяю.

Кроки стихли... Олена стиха зойкнула, схопилася за груди й поточилася назад.

— Хто це?

— Не лякайся.— Степан побрався нагору, на стежку. Реготнув.

— Та ти що, Степане?—спитала ображено Олена. Вона все ще тримала руки на грудях.— 3 глузду з'їхав? Аж ноги одібрало...

— Сідай,— запросив Степан. І ляпнув долонею поряд із собою.— Не татарин же вискочив, не голову зітнув.

— Господи, господи...— не могла отямитися Олена.— А я бачу — щось чорніє біля води, думала — корч.

— А чого це ви, я помітив,— серйозно повів Степан,— коли лякаєтеся, то за цицьки зразу хапаєтесь?-Навіть голяком. Дорожче над усе вам це місце, чи що? Га?

Олена сіла поруч.

— Де це ти так на голих надивився, що вже... все знаєш: що вони насамперед прикривають...

— Годі тобі,— примирливо мовив Степан.

— Вічно вколоти треба...

— Годі. Перестань.— Степан пригорнув до себе теплу рідну Олену, потримав її голову біля своїх грудей: ревнощі ще не вмерли в жінці. Даремно він, звичайно, вихопився з тими голими: не треба зараз дозоляти одне одному, неохота.— Куди ж це ти йшла?

— До тебе.— Олена розм'якла.— Мені Афонько сказав, де ви завжди сидите...

Степан умостив свою голову в дружини на колінах, став дивитися знизу на її обличчя й на далекі масні зорі.

— Ну?.. А чого? Згубила, чи що?

— Стьопо,— зашепотіла Олена.— Я сьогодні теж загадала бажання...— Вона стала гладити теплою долонею його обличчя. І хоч Степан завжди якось непомітно, щоб не образити, вивільнявся від цих погладжувань, тепер йому й цього не хотілося робити — хай гладить.— Діждалась увечері, коли прилетить той птах, про якого ти Афонькові розказував, і стала думати тільки про одне...

— Хіба ти не спала вранці?

— Ні, чула. Загадала я таке: давай ми з тобою зараз попливемо прямо в Черкаськ?

— Навіщо? — Степан підвів голову.

— Легенького човника... до світанку там будемо.

— Але навіщо?

— Не знаю, Стьопо... Схотілося мені пройти з тобою по тих місцях, де ми колись ходили. Удень же тобі туди заказана дорога...— Олена мовила це з неприхованим смутком.— Хоч уночі!.. Ніч яка! Степанку, любий, поїдьмо, га? Дуже кортить мені... Утіш ти дурну жінку. Я ж, бач, і причепурилася... Ти й не помітив.

Степан сів.

Справді, на Олені було дороге вбрання, тільки що не весільне.

— Поїдемо? Нашою вулицею пройдемо, біля дому постоїмо, біля воріт... Степанку...

Степан уловив у голосі дружини нотку глибоку, щиру... Здивувався, але не став лізти в душу з розпитуваннями, а тільки спитав:

— А загадала ж як слід?

— Щоб я про щось інше подумала — анітрошки! Тільки сиділа й думала: "Вулицею пройдемо, біля воріт постоїмо". Більш нічого.—Олена проказала це з силою, переконливо і з непідробною правдою.

— Раз таке діло, попливли! — легко погодився Степан. І підхопився.— Готова?

— Готова. І човника навіть примітила...

— Де?

— Отам. Добрий човник... Легенький!

Через якихось п'ять хвилин легкий човник летів річкою вниз. Весляр налягав на весла з усієї сили, розбивав ними на золотий дріб'язок, на кружечки й завої ясний слід місяця.

— Намахаюся...