Джефрі Тріз - Слідами змови

об стіну. Я встав, і човен голосно заскрипів. Над річкою лунав гучний спів гуляк, що віддалік, кривуляючи, пливли човном до Вестмінстера. Полум'я їхніх смолоскипів кидало червоні відблиски в зелені вечірні сутінки. Якщо хто в цю мить і дивився на Темзу, то він швидше звернув би увагу на веселе товариство і навряд чи помітив би невиразну постать, що притулилася до стіни будинку.

Припнути човен було ні до чого. На щастя, я захопив усі кинджали, що їх познаходив у театрі. Один я встромив у дерев'яну підпору, що виставала з кам'яної підвалини. Він увійшов неглибоко, бо дерево було тверде. Я вийняв кинджала і встромив його знову, доклавши більше сили. Цього разу ніж застряв міцно. Я обв'язав кодолу навколо хрещатого держака і наладнався лізти вгору.

Найважче було подолати перші десять футів. Ставати я не мав на що і мусив удатися до кинджалів, щосили заганяючи їх у дерев'яні балки. А встромити кинджал у тверде дерево — нелегке діло, надто коли стоїш на іншому кинджалі й обережно тримаєшся рукою за третій. Щоразу, коли я переносив вагу свого тіла на новий кинджал, душа моя ховалася в п'яти, і я увесь зіщулювався, чекаючи, що от-от шубовсну у воду. І щоразу, коли я знімав ногу з нижнього кинджала, на серці в мене ставало радісно й легко.

Потім справи пішли на краще. Я досягнув балок, що на три-чотири дюйми[16] витикалися з гладкої стіни. Тепер у мене було за що триматися і куди ставити ногу. Над собою, трохи ліворуч, я побачив одчинене вікно. Я вирішив обережно зазирнути і, коли виявиться, що в кімнаті нікого немає, залізти всередину. Дзиґарі як не видно проб'ють восьму. Кіт розпочне виконувати свою частину плану, і тоді не можна буде гаяти жодної хвилини.

Але мені не пощастило. Кімната була не порожня. Дотягнувшися до підвіконня, я почув чоловічі голоси. І треба було мені лізти до горішнього вікна!

— У мене немає бажання класти голову під сокиру ката в Тауері, — пролунав голос джентльмена в жовтому, і то так раптово й гучно, що я замалим не зірвався й не полетів униз. — Атож, я знаю, що інші говорили те саме, а проте всі вони загинули на ешафоті. Та цього разу все буде по-іншому.

— Гай-гай, мій любчику, — перебив його лагідний насмішкуватий голос. — Геть усі вважають, що в них буде по-іншому.

Примостившись безпечніше, я став уважно дослухатися. Хоч мені було вельми незручно стояти, приліпившись до стіни, наче та муха, але я на це не зважав, бо розмова виявилася надто цікава. На щастя, місця для ніг було досить, і я міг постояти кілька хвилин, розслабивши м'язи.

— На жаль, не можу звірити вам усі деталі нашого плану, — відмовив роздратовано джентльмен у жовтому. — Тоді б ви не каркали, як та стара ворона. В усякому разі ви ж знаєте Мортона.

— Мортона? — Чоловік здивувався не менше за мене. — Ви маєте на увазі Філіпа Мортона? Він теж устряв у це діло?

— З головою.

Хвилину тривала мовчанка. Потім той другий заговорив іншим тоном:

— Коли й Мортон із вами, тоді це зовсім інша річ. В цьому молодикові є щось демонічне. Я пригадую, як він уперше з'явився в Уайт-холі, королева подивилася на нього й сказала Есексові: «До двору завітав сам диявол». І зустріла його так, наче то справді був сатана.

— Я знаю, — підтвердив джентльмен у жовтому. — Він їй цього не подарував.

Цю мить усі дзиґарі в Сіті почали бити восьму. Я притулився до стіни, готовий негайно діяти. Ті двоє й далі провадили спокійну розмову, але я не почув нічого нового. Проте мені вже стало ясно, що йдеться за державну зраду і що до неї причетний мій заклятий ворог сер Філіп Мортон.

Гуп! Гуп!

Я почув далекий глухий стукіт. З протилежного боку Кіт несамовито гуркала у ворота.

— Що там сталося? — спитав джентльмен у жовтому.

— Хтось стукає, — розгублено відповів другий.

— Але хто?

Видно було, що вони перелякалися. Коли в людини нечисте сумління, то навіть раптовий стукіт у двері може її сполохати.

— Піду побачу, — мовив джентльмен у жовтому, і я почув, як він одсунув стілець і відчинив двері. Він крикнув щось униз — я не добрав слів — і повернувся до свого гостя. — Кажуть, там на вулиці якась дівчина. На неї напали грабіжники. Вона кричить і стукає у ворота. То, може, зійдемо вниз?

— Авжеж, ходімо. Нічого, що ми залишимо на столі… оце?

— Бог з ним! То ніякий не доказ.

— Тоді підемо вниз і втішимо бідолашну дівчину.

Як тільки двері за ними зачинилися, я вскочив через підвіконня до кімнати.

Вона була невелика. Я вмить озирнув усе, що в ній було: високий мисник, кілька стільців та ослонів, скриня, стіл, що на ньому стояло вино й незапалені свічки, а також купа книг та паперів. Я ледве не затанцював од радощів, побачивши свій рукопис, що лежав під стосом якихсь листів і домашніх рахунків.

Аби я був розумніший, то, мабуть, вчинив би інакше: напхав би за пазуху тих паперів або принаймні підніс кілька аркушів до вікна й прочитав, що там написано. Правда, джентльмен у жовтому запевнив свого приятеля, що в паперах немає ніяких доказів, але я міг би запам'ятати деякі імена, і згодом це стало б мені у великій пригоді — не мав би я тих злигоднів, що довелось мати.

Та на той час я ще не мав потрібного досвіду і не знав, як діяти в таких випадках. Я був звичайнісінький хлопець, який тремтів, боячись, що кожної миті джентльмен у жовтому може зайти до кімнати — хоч би по вино, щоб підживити «бідолашну дівчину». Я знайшов те, по що прийшов, і не хотів гаятися жодної миті. Сховавши під камзол важкий згорток, я почав вельми обережно злазити по