Джефрі Тріз - Слідами змови

стіні.

Шлях униз був аніскілечки не легший, ніж угору. Над річкою спадала темрява. Мені щоразу доводилося мацати ногою по стіні, шукаючи опори. А коли я дістався до своїх східців із кинджалів, то ще й мусив витягати їх один за одним, що нижче спускався. Щоб вирвати кинджал із стіни, треба було добре його посіпати, і я кожного разу ризикував утратити рівновагу і спорснути з своєї хисткої опори. Витягаючи кинджали, я стромляв їх за пояс і зрештою набув вигляду справжнього пірата. Щоправда, в темряві важко було б сказати, на кого я скидався.

Але найбільше я наморочився, поки попав ногою в човен, що звільна гойдався на хвилях, припнутий кодолою, але, як і слід було чекати, трохи відплив з того місця, де я його залишив і де сподівався його знайти. Проте це вже мене не дуже турбувало: найбільша небезпека лишилася позаду, а вимокнути я не боявся. Врешті я таки сів у човен, навіть не замочивши ніг. Саме в той мент один кинджал випав у мене з-за пояса і бовтнув у воду. «От біда! — подумав я. — Доведеться тепер купувати новий. Але це краще, ніж залишити в стіні такий красномовний доказ».

— Це, мабуть, водяний щур, — пролунав голос джентльмена у жовтому, і я з жахом побачив його голову, що висунулася з осяяного свічкою вікна. — Е ні! Там якийсь човен!

Я ще не одв'язав кодоли, а для того, щоб опустити у воду весла й відпливти на безпечну відстань, де він мене не зможе влучити з пістолета, потрібно було хвилин зо дві.

Краще приспати підозру… Я знав, що з вікна човен здається темною плямою, а моя постать — невиразною тінню. Спробуй розібрати, чи в човні сидить один чоловік, чи двоє, щільно пригорнувшись одне до одного.

— Люба моя! — сказав я хрипким басом.

— Серце моє! — відповів сам собі жіночим голосом, захихотів і зразу ж злякано промовив. — Ой Роббі, на нас хтось дивиться!

— Геть звідціля! — гукнув джентльмен у жовтому. — Носить вас тут лиха година. Воркуйте собі деінде, а не під нашими вікнами. Це пара закоханих дурнів… — пояснив він, одходячи від вікна.

Я випростав весла і щодуху поплив геть.

Повернувши човен власникові, я прийшов до умовленого місця біля Темпл Бару. Кіт уже мене чекала. Вона й досі була в жіночому вбранні.

— Рукопис є! — переможно сказав я. — А ти чого регочеш?

Кіт пирхала від сміху, наче чайник, що от-от закипить.

— Я їх піддурила… ой, як я їх піддурила! — ледве вимовила вона. — Вони навіть вирядили слугу, щоб той провів мене до міської брами. Такі чуйні були, що мені просто соромно. Частували мене вином, щоб я отямилася після переляку.

— Он чому ти хихочеш, наче восьмирічна дівчинка, — сказав я і взяв Кіт за руку — вона ж бо ледве стояла на ногах.

Додому ми добралися пізно. Кіт заходилася шукати чогось попоїсти, а я квапливо засвітив свічку. Мені кортіло відразу ж переконатися, що п'єса ціла.

Так, рукопис був увесь, до останньої сторінки. Мене збентежило лише одне: в середині п'єси, там де хор проказує свій довгий монолог, були підкреслені слова:

… гармаш моторний підносить до гармати свій запальник диявольський і сіє смерть…[17]

Я добре пам'ятав, що не підкреслював цих слів. Їх міг підкреслити тільки завідувач шумовими й світловими ефектами, але він, певна річ, мав власний примірник п'єси. Звичайно, це була дрібниця, але вона не давала мені спокою. Я показав підкреслене місце Кіт, але й вона не могла знайти ніякого пояснення.

— А це що? — спитала вона, перевертаючи рукопис і вказуючи на рядки, що були надряпані на звороті останньої сторінки. — Невже ти у вільний час компонуєш вірші? Ой, скільки тут покреслено!

Я здивовано витріщився на чорні рядки, написані незнайомою рукою. Після численних виправлень у невідомого автора вийшов такий вірш:

Зверни сюди непишне око, брате, Вчитайся; цим сонетом я хотів І нашу дружбу, і тебе вітати, Слова ж і розум бліднуть між рядків! Тож вибачай мені на вбогім хисті — Инакше оспівати я не міг. Не кебетливий я, не проречистий, Аби вславлять товаришів моїх. Суть, а не форму втям тут неодмінно, Хай думка важить слова на письмі. Рум'янцем так шаріє Прозерпіна, Обнявшись із Плутоном у пітьмі, Напевне, як і ці гарячі побажання І всі на іменини привітання.

Це був сонет, і до того ж, на мій погляд, поганенький.

Внизу стояв напис: «Підготувати двадцять шість примірників» і помітка, що наказ виконано.

— Нікчемний вірш, — зауважив я. — Мені було б за нього соромно. Якась нісенітниця.

— Навпаки, — заперечила Кіт. — Закладаюся, що в ньому є глибокий зміст. От тільки як його виявити. На мою думку, тут тхне державною зрадою!

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ЗАГАДКА СОНЕТА

І справді, вірш був якийсь чудний.

— В ньому є щось непевне, — мовив я.

— Авжеж, є, — погодилася Кіт. — Та ще й