Ігор Михайлович Бондаренко - Жовте коло

— А чи не могли б ви мені пояснити, чому Шрот заперечує знайомство з вами?

— Про це, мабуть, вам треба запитати в нього. Можливо, він не захотів сказати, що знає колишнього гауляйтера, адже так заведено: відмовлятися від людей, які по велінню долі опинились не при владі. А можливо, алкоголь уже висушив йому мозок.

— А ви не могли б пригадати, скільки разів останнім часом ви розмовляли з ним по телефону?

— Це так важливо?

— Так…

— Разів два, по-моєму, а може, три…

— А точніше?

— Ви не вельми делікатні, Клуте, і грубо працюєте. Доведеться на вас поскаржитись…

— І все-таки я хотів би отримати від вас точну відповідь: два чи три?

— Мені не двадцять років, пане комісар… Я теж можу щось забути. Здається, все-таки два…

— Ви дзвонили йому?

— А чому це вас так зацікавило?

— Тому що після вашої розмови з ним на третій день був убитий Кемпка, а друга розмова відбулася через день після нападу на журналістів Мірбаха і Фака на Грюнзее.

Розенкранц посміхнувся:

— Який же зв'язок ви тут знаходите? Кажіть відверто: хто по-вашому вбив Кемпку: я чи Шрот?! Ви просто ображаєте мене, і цього вашого візиту я так не залишу.

— Це ваше право, пане Розенкранц. Іще одне запитання: хто цей пан у чорному піджаку і капелюсі, який щойно від'їхав від вас?

— На жаль, на це запитання я не можу відповісти. Цей пан приїжджав до моєї економки. Не в моїх правилах цікавитись, з ким зустрічається моя служниця.

— А де я можу знайти вашу економку?

— Можливо, вона на кухні.

— З вашого дозволу, я пройду туди, — сказав Клуте, підводячись.

Розенкранц знизав плечима, немовби говорячи: що з вами поробиш, ідіть.

Елізабет була на кухні. Вона, виявляється, мала надзвичайну здатність червоніти. Але густий рум'янець на щоках не заважав їй досить грубо заявити, що вона ні перед ким не звітує про своє особисте життя.

Клуте довелось тільки вибачитись.

Уже в машині, їдучи додому, комісар підсумував наслідки поїздки. Можливо, йому повезло. Не може бути, щоб усе так співпало: і сигарети «Бельведер», а головне — масляниста пляма від машини. Здається, він натрапив на незнайомого, який приїжджав на Грюнзее. Мабуть, він же приїжджав і до Шрота перед нападом на журналістів. Клуте ще не знав, як зветься цей чоловік, але добре запам'ятав номер його машини. А по ньому неважко буде встановити і її власника. Єдине, щоправда, номер може бути фальшивий. Тоді доведеться допитати Елізабет, і вже цього разу вона нікуди не дінеться і відповість, чому її коханець їздить на машині з фальшивими номерами і хто він.

Фак ніколи не бачив Мірбаха таким пригніченим.

— Що трапилось, Йоганне? — кинувся він до нього, не вітаючись і не запрошуючи скинути мокрого плаща.

— Може, я спочатку роздягнуся? — запитав Мірбах.

— Звичайно, звичайно, пробач…

— Прошу, дай мені щось випити, — попросив Йоганн, і це теж було таким несхожим на нього.

— Але що з тобою?! Нещастя?!

Мірбах не квапився з відповіддю. Він випив чарочку бренді, закурив. Видно було, що йому важко говорити.

— Знаєш, я не буду писати цієї книжки, — нарешті вимовив він.

— Якої книги?

Та Максиміліан одразу збагнув, про що йдеться.

— Ти жартуєш, — мимоволі підвищив він голос.

Справді, хіба це не жарти? Адже сам Мірбах розпочав цю війну. В нього вже двічі стріляли і надсилали листи з погрозами, і все це не тільки не зупинило його, але викликало ще більшу злість та бажання працювати… Що ж могло зламати його?

— Розкажи мені все до ладу, — попросив Фак, намагаючись стримувати себе.

Те, що він почув від Йоганна, ще вчора могло б здатися для нього неймовірним.

Після того, як вороги Мірбаха, використавши всі засоби, від підкупу до погрози, не змусили його замовкнути, вони тиждень тому викрали його шестирічного сина. Не встиг Йоганн заявити в поліцію, як задзвонив телефонний дзвінок, і якийсь чоловік хриплявим, мабуть, зміненим голосом заявив, якщо Мірбах зараз же не пообіцяє, не поклянеться, що не буде більше друкувати своїх брудних статейок про шановних людей Німеччини і не перестане бути іудою, який продає свою батьківщину і червоним, вони вб'ють його сина.

Це було так несподівано і так жахливо. Йоганн не сумнівався, що вбивці здійснять свою погрозу і що їхній садистський витончений розум знайшов саме те, що може змусити його мовчати. Вони не давали йому навіть часу подумати і вимагали негайної відповіді.

— І що ж ти їм відповів? — запитав Фак, якого аж затрусило від такої звістки.

— Що я міг сказати?.. У тебе немає дітей, Мак, і ти не знаєш, що це таке… Коли я уявив, що вони й справді його застрелять… або задушать… або ще й будуть мучити, а я можу врятувати його… Я сказав — згода…

— Вони повернули сина?

— Повернули…

Фак якусь мить мовчав.

— Може, вони просто вирішили тебе залякати? — нарешті промовив він.

— Ні, Мак. Я добре їх знаю. І по Дахау… та й взагалі.

— Невже поліція не може вберегти твою сім'ю від цього жаху?

— Про що ти говориш? Поліція?.. А ти впевнений, що і в поліції в них немає своїх людей? Я — ні!

— Виходить, ми даремно трудилися, — сумно сказав Фак. — І з нами вони можуть зробити все, що захочуть. І не тільки з нами, а й з нашими дітьми. Вони знову пустять