Микола Васильович Білкун - Корабель з райдужними вітрилами

— досить мені зібрати волю в кулак, напружитись, щось зламати в собі, щось те, що заважає мені встати і піти! Це ж так природно — встати і піти!

Кирило навіть пробував мене гіпнотизувати. Як це в нього щиро виходило і разом з тим смішно! І звичайно ж, оскільки мені було смішно, його гіпноз на мене не діяв. Як вони всі стараються, щоб полегшити моє становище, щоб я так гостро не відчував свого каліцтва! Але всі їхні зусилля — це палиця з двома кінцями. Я не можу зосередитись… Тепер я часто ловлю себе на думці, що раніше я був ближче до одужання. Чому? А тому, що мені зле було, я був самотній, відірваний від усіх. Читав, думав… Хотілося мені того чи не хотілося, але я збирав у кулак свою волю і хвилинами відчував таке піднесення, що мені починало здаватися: зараз, зараз я встану і піду! Піти було необхідно. З моїм заново придбаним вмінням ходити було багато чого зв'язано. Я так мало мав радості, а стань я знову на ноги, до мене б одразу повернулося все. А тепер все, до чого я повинен був прийти, щоб стати щасливим, само прийшло до мене. Прийшло в особі хлопців, Іржика, Валерія Петровича, полковника Швецова. Вони кожен по-своєму, кожен від себе зуміли непомітно для мене заповнити всі пустоти, засипати всякі яри, через які я не міг перебратися до людей. Всі вони замінили мені не лише ноги, вони зробили для мене щось значно більше…

Старша піонервожата трохи по-книжному говорила про Корчагіна, Маресьєва, Титова. Це я знаю і без неї, хоча досвідом цих людей, як я вже казав, навряд чи зможу скористатися. Вони були героями і залишилися ними. Вони просто перейшли з однієї героїчної якості в іншу. А куди можу перейти я?

Я на місці Ніни сказав би мені про інше. Про характер радянських людей і про наш спосіб життя. Хай це звучить трохи по-газетному, але це так…

Іван Іванович теж розповідав мені про одного інваліда — сліпого на обидва ока. Він втратив очі на війні. Очі йому вибило осколками, і ніякі лікарі не могли тут щось зробити. Повернути йому очі медицина не могла, але люди, які його оточували, сусіди, друзі, хлоп'ята з його будинку, однополчани, працівники соцзабезу, всі, всі, ну, словом, всі зуміли замінити йому очі. Вони оточили його такою увагою, таким зворушливим піклуванням, що він «бачив» усе. Він бачив все очима тих людей, які його оточували, які спілкувалися з ним і допомагали йому, і тому, що це були хороші люди і бачили все навколо в хорошому світлі не крізь туманні окуляри і не крізь рожеві, тобто так, як треба, то й він бачив все як слід. Він жив і не помічав своєї сліпоти. Хтось розповідав йому, як червоно сходило сьогодні сонце, а хтось казав, що хмарка над його головою нагадує страуса, а хтось ділився враженнями від прочитаного в журналі вірша, а ще хтось передав йому зміст побаченого кінофільму, та так докладно, що тому сліпому інвалідові починало здаватися, ніби він сам, своїми власними очима бачив той фільм…

Це можливо лише у нас, в нашій країні, поміж наших людей, які не знають, що таке паркани між душами, для кого «мій дім» не «моя фортеця», а «мій дім — твій дім, коли ти хочеш, коли тобі подобається жити поруч».

І щось подібне відбулося в моєму житті. Всі вони замінили мені мої ноги. Я перестав помічати свою фізичну ваду, я став жити їхнім життям. Мені стало хороше, але… Я не маю на це права. Бо той інвалід був безнадійним сліпим, і він мав право на таку виняткову увагу людей, на те, щоб вони «ділилися» а ним своїми очима. Очі у нього не могли вирости, тому всі навколо ніби давали до його послуг свої власні очі. А я?

Ноги у мене є! І всі лікарі, і професор, який консультував і найперше Марко Ісайович, всі переконані, що рано чи пізно я встану і піду. Досить якогось нервового струсу, якогось збудження, і я піду. Якого? А в тому-то й суть, що він на замовлення не робиться, і вони його не можуть передбачити, чи «запрограмувати», чи «запланувати». Але все залежить від мене — досить мені напружитись, і я встану й піду.

А тепер, завдяки всім моїм друзям, у мене начебто відпала така потреба — вони замінили мені ноги! Кожен по-своєму. Правда, наш «технократ», як називає Вадика Кирило, здавалося б, зробив найбільше. Він, за висловом того ж Кирила, надав мені «права екстериторіальності у дворі». Справді, ліфт-підйомник, виробництва «фірми Іванов — Сахненко», діє безвідмовно, і я маю змогу пересуватися на своєму кріслі не лише по двору, а навіть заїздити в книжковий магазин, що на розі. На щастя, там широкі двері, і моє крісло в'їздить всередину магазину вільно. Але не тільки Вадик подбав, щоб у мене були ноги. Без його допомоги я не виїхав би з квартири, не спустився б по тих трьох чи чотирьох східцях у коридорі на своєму кріслі — що правда, то правда. Проте всі вони якось непомітно для мене поділилися зі мною своїми ногами. Ні, трохи не те… Тут треба сказати по-іншому: всі вони потроху взяли на свої плечі тягар мого горя, і мені стало легше. Особливо Іржик. Коли б я її не бачив бодай один день, я не знаю, як мені було б погано.

Але… але… але… Чи може людина навчитися плавати, коли вона на глибині боїться пуститися надувного рятувального кола? Думаю, що ніколи вона не навчиться, скільки б не таляпала по воді ногами і однією рукою. Поки друга рука її гарячково хапатиметься за рятувальне коло, нічого не вийде. Коло, тільки коло триматиме її на поверхні. Тільки тоді, коли людина наковтається води, коли не намацає ногою дна і по-справжньому відчує, що єдиний її порятунок в тому, щоб загрібати воду руками і відштовхуватись від води ногами, тільки тоді вона попливе. Але потрібно наковтатися води, потрібно гостро відчути цю необхідність — або я попливу, або я потону. Потрібний нервовий струс, перелом у психіці, віра в свої сили, чи що?

А я зараз маю чудовий