Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

Спорудження головного храму Парфенону розпочалося через двадцять два роки після закінчення другої перської війни і на чотирнадцятому році принципату Перикла. Ці роки були присвячені відбудові міста. На відміну від римлян, будинки греків та їхня публічна архітектура були надзвичайно скромними. Гордість, яка розпирала груди афінян після перемоги над азіатським гігантом, роль Афін, фактичної столиці Греції, чи, як це лагідно висловлювали, «школи Еллади», — вимагала твору на міру їхньої амбіції.

Упродовж тривалого часу гадали, що ціна спорудження Парфенону перевищувала суму в дві тисячі талантів. Археолог Роберт Спенсер Стеньє, посилаючись на збережені інскрипції, дійшов висновку, що найбільший храм Акрополя коштував 469 талантів, а отже більш-менш стільки, як платили щороку Афінам у формі контрибуції майже двісті союзних міст.

Мури, колони, підлоги поглинули левову частку видатків, 365 талантів. Плафон, дах і брами коштували 65 талантів. Натомість — характерна річ — сума, витрачена на фриз, скульптури фронтону й метопи, тобто роботи, які ми сьогодні високо цінуємо і відносимо до сфери мистецької творчості, обмежилися порівняно невеликою сумою в 39 талантів[26].

Тут варто додати, що вся ця калькуляція стосується самої лише будівлі. Відомо, що всередині храму містилася скульптура Афіни — витвір Фідія. Безцінний Павсаній — терплячий інвентаризатор стількох втрачених пам’яток античності — залишив нам такий опис: «Статуя представляє постать Афіни, одягнену в туніку, яка спадає їй до ніг, на грудях у неї зображена голова Медузи зі слонової кості. Афіна тримає в руках богиню перемоги висотою в чотири лікті, а в другій руці — спис. Біля ніг у неї лежить щит, а в місці, де спис спирається на землю, — змія. Та змія безумовно зображає Еріхтонія. Цоколь вкритий барельєфом, на якому зображено народження Пандори, першої жінки, яка з’явилася на землі, як каже Гесіод та інші поети».

Скульптура ця загинула, а всі гіпотетичні реконструкції, бодай та найвідоміша, здійснена австрійським ученим Камілом Птачнікером, породжують у нас щось на кшталт естетичного зніяковіння; дванадцятиметровий колос, який підтримує внутрішня дерев’яна конструкція, частини тіла зі слонової кості, драперія з золотих пластин, очі з емалі, зіниці з чорного каменю. На щастя, пам’ятник перебував у затінку тьмяного naos[27]. До того ж, отой дорогоцінний монстр коштував, як припускають, у чотири рази більше, ніж навколишня будівля.

Афіни переживали період небувалого економічного розвитку. Інтенсивна експлуатація копалень у Лавріоні давала не лише цінну руду — срібло, а й дозволяла карбувати найтвердішу та всіма акцептовану монету, яка невдовзі стала міжнародною. Столиця неродючої, ялової Аттики налічувала в часи Пісістратидів близько двадцяти тисяч мешканців, а в період Перикла — двісті п’ятдесят тисяч (включно з метками й рабами), що давало незвичну на ті часи щільність населення (понад 100 осіб на 1 км2). Проведення великих громадських робіт було не тільки сплатою боргу богам за допомогу в боротьбі з персами, а й економічною необхідністю.

Найлегше уявити собі, що Акрополь був витвором великого державного підприємства, на якому працювали тисячі рабів, що проекти виконували, звісно, геніальні афінські архітектори Іктін, Каллікрат, Мнесікл, а вільні громадяни наглядали за роботами, і їм належала частина скульптурного декору храму. Проте, насправді, Акрополь є «колективною працею» — ця річ здається нам сьогодні незрозумілою — сотень невеликих ремісничих майстерень. Кожну частину споруди виконували в робітнях біля підніжжя священного пагорба, а відтак вона мандрувала на Акрополь на спині в мула. Це надзвичайно важлива й корисна деталь: каменоломні, в яких видобували мармур, розташовувалися на відстані майже дня дороги від Афін.

Участь у будові була пропорційною до заможності громадян. Афінянин, який володів одним рабом, був зобов’язаний привезти десять візків мармуру; той, хто винаймав вільних ремісників і трьох рабів, укладав контракт на спорудження колони. Робота над однією колоною поглинала 50-110 днів.

Коло зайнятих не обмежувалося, звісно, каменярами й скульпторами, а включало також теслярів, мотузників, золотарів і малярів.

Скільки вони заробляли? Нам відомі розрахунки часів монтування Ерехтейону (роботи розпочалися у 409–408 роках до Р.Х.). Отож, робітники, ремісники, архітектори заробляли драхму, що становило мінімум утримання родини (за 55 літрів збіжжя тоді в Афінах платили 2 драхми; віл коштував 50-100 драхм). Дивовижною справою є брак різниці в заробітках. Звичайний каменяр отримував свою платню щодня, натомість архітектор — через кілька тижнів. Разючим є також факт порівняно незначної різниці між заробітками чорноробів і висококваліфікованих працівників та «окладами» різноманітних чиновників, суддів, писарів магістратури. Чудові афінські ремісники не отримували адекватного їхнім здібностям відшкодування у заробітку, жодної премії за талант[28].

Невидимі окові елементи були виконані з такою ж ретельністю, як і зовнішні частини. Колони справляли враження висічених із одного блоку. Цього ефекту вдалося досягнути завдяки дуже докладному розтину кам’яних барабанів, які мало не ідеально прилягали один до одного. Неточності на стиках були усунуті шліфуванням поверхні піском і водою. Всередині колон містилися квадратні отвори. У них вбивали чопики з оливкового дерева. Отож, будівничі не вживали ні мулярського розчину, ні металевих елементів.

Збережені свідчення одностайно підтверджують, що роботи,