Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

Причиною були лиха погода й неталан. Дощ засліпив кебмена, і той помітив постать людини в темряві надто пізно. Лише встиг різко напнути віжки, повертаючи праворуч, завдяки чому Ноба не побило копитами, але зупинити кеб не встиг. Ноб упав на мокру дорогу й лежав нерухомо, наче неживий.

За вказівкою Ембера, всі були в чорному одязі. Вони сиділи в маленькій їдальні будинку в Едмонтоні — ще й досі похмурий Еванс, Франц, охайний німець Петер, його гладкий патлатий напарник Клаус і, звичайно, сам Ембер, який говорив більше від інших.

Ведлбернлі хлопець із масним чубом були десь у будинку, а Шляйфштайн пішов спати. О першій годині ночі по них мав приїхати візник, а пізніше він же таки мав привезти їх назад. У неділю Шляйфштайн мав тримати кеб напоготові, щоб Еванс, коли впораються із сейфом, забрав їх усіх зі здобиччю. Пітер і Клаус мали виконувати чорну роботу, а Франц — підтримувати зв'язок між Ембером та Евансом. Передбачено було все.

— Тільки не треба поспішати, — чи не вдвадцяте за останні три дні повторив Ембер. — Ми чудово впораємося за дві ночі. Сьогодні виріжемо отвір до майстерні, а завтра відкриємо сейф.

З міста жодних пересторог не було, і Ембер почував себе досить упевнено. Спір та Терремант спостерігатимуть з магазину через дорогу, а щоб вирізати отвір у підлозі, вистачить двох годин, як не менше. Від будинку Шляйфштайна в Едмонтоні вони від'їдуть о першій, назад повернуться близько п'ятої. Все буде зроблено затемна.

Діставши з кишені фляжку, Ембер ковтнув бренді й ще раз кинув погляд на інструменти старого Боултона. Загорнуті в тканину, щоб не бряжчали, там були зубила, чотири ломики, американське свердло, коротка пилка з лезами до неї, набір схожих на літеру Г дротяних відмичок, ключі з борідками на обох кінцях, довгоносі щипці-пінцет, якими можна ззовні повернути ключ, залишений у замку зсередини, Т-подібний різак з головками та гвинтовий домкрат. Зверху лежав ліхтар, який згодом стане їхнім єдиним джерелом світла.

Візникові було заплачено наперед. Так було заведено. Злодії далеко не завжди виявлялися чесними, якщо йшлося про гроші. Куди саме вони їдуть, візник не знав та й не мав бажання знати. Він висадить їх біля Бішопсгейта, а о пів на п'яту ранку, підібравши спочатку Ембера, а потім, в інших місцях, двох і ще двох, знову, петляючи, привезе до Едмонтону.

Коли Ембер, спустившись із ґанку, підійшов до кеба, йому здалося, ніби в темряві біля стіни на протилежному боці вулиці він на мить помітив біле обличчя Бена Таффнелла. Аж ні — жодних сигналів. Усе спокійно. Перед тим як вийти з будинку, Ембер витяг за ланцюжок свій срібний кишеньковий годинник; стрілки показували рівно першу годину ночі.

Боб Ноб відчував холод, вогкість і біль. Було темно. Чулися голоси. Його підняли, і біль хвилями перейняв усе тіло. Потім його везли якимось візком, але Боб знову поринув у темряву.

І знову стало боляче, немов хтось товк і вивертав йому плече. Котра була година — не мало значення. Коли він на якийсь час опритомнював, у його затуманеній, мов після пиятики, свідомості з'являлася страшна думка, що життя може урватись, як кошмарний сон. Далі було яскраве світло й запах дезинфекції. Щось відтягувало вниз його праве плече та руку. Потім стало ще світліше. Незнайоме оточення і… ангели. Плавно й тихо рухалися білі ангели.

— Все гаразд, — нахилившись над ним, мовив один з ангелів. — Тепер уже все гаразд.

— Що?.. — У роті в Боба пересохло, його брали нудотні перейми.

— З вами сталася лиха пригода, — пояснив ангел, — і сюди вас привезла поліція.

На згадку про поліцію Боб Ноб остаточно прочнувся. Він лежав у кімнаті з білими кахляними стінами, на оббитому шкірою тапчані. А ангели були жінки, сестри-жалібниці.

— Ви в лікарні святого Варфоломія, — сказала сестра, наблизивши своє обличчя до його. — У вас перебите плече, але хірург уже зробив усе належне. Можете знову змагатися з кебами.

Боб Ноб нараз усе пригадав і спробував сісти, але біль був такий, наче тіло пронизували розпеченим списом. Коли стало трохи легше, Боб запитав:

— Котра година? Це дуже важливо.

— Саме минула північ. Ви були втратили свідомість.

Він почував себе розбитим, знову повернувся біль, цього разу короткими поштовхами.

— Мені не можна тут залишатися, — сказав він, важко дихаючи. — Я не можу собі цього дозволити.

— Не хвилюйтесь. Уранці з вами про все поговорять…

Жінка була довгобраза, вся накрохмалена. «Наскрізь крохмальна. Нічого дивного, тут усе крохмальне», — подумав Боб Ноб.

— Мені треба повідомити… — видихнув він.

— Вашу дружину?

— Так! — ухопився Боб за цю думку.

— Гаразд, перш ніж вас візьмуть нагору, я все запишу, і ми побачимо, що можна буде зробити. Поліція так чи так зажадає подробиць. Ви четвертий, кого через лиху пригоду привезли до нас цієї ночі. Поліція має щось робити з вуличним рухом. Візники їздять надто швидко, а на дорогах багато людей. Та ще й дороги погані, самі знаєте. — Вона легенько доторкнулася до його голови, немов перевіряючи температуру. — відпочивайте. Я за кілька хвилин повернуся.

Вона пішла кахляною підлогою, і він чув шарудіння її накрохмаленого одягу.

Біль був дуже сильний, але Боб Ноб спромігся звестись на ноги. Підлога під ним хитнулася, знову занудило. Геть мокре пальто лежало на стільці, але з перебинтованими плечем та рукою вдягтися він би не зміг. «Дарма, — подумав Боб Ноб, — якщо доведеться лікуватись, я вигадаю якусь казочку й звернуся до лікарні в Чепелі». Взявши пальто лівою рукою й скрегочучи зубами від болю за кожним кроком, він повільно пішов до дверей. За ними був широкий коридор і ще одні скляні двері. В коридорі була метушня, здається, принесли на ношах ще двох потерпілих. Він упізнав знайому сестру, яка когось підтримувала.

Дорога була вільна, і Боб Ноб, зібравши всі сили, похитав до скляних надвірних дверей. Вийшов, і його на хвилину освіжив дощ. Потім знову занудило, кожен крок завдавав нестерпного болю.