Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

з бідною графинею Чинчон, яку Ґодой і далі зраджує з Пепітою Тудо. Минуло чверть століття! Деякі речі на цьому світі, як бачите, незмінні. Сам Ковбасник пошвендяв по всій Європі і його можна зустріти в Тьюлері чи Тюльєрі, як він гріється на сонці та витріщається на дитячі ігри… начебто він шкрябає якісь мемуари — але кому захочеться читати про те, як він став герцогом за заслуги перед старою королевою, що їй він встромляв ковбасу під вибляклі спідниці? Усі мене намовляли піти й подивитися картину з якоюсь кораблетрощею, намальовану молодим хлопцем, який, зрештою, помер саме перед моїм приїздом, але начебто вона дуже велика й темна, тож я й так би нічого не побачив, навіть одягаючи одні окуляри на другі. Зрештою, ще й не такі кораблетрощі малювались. Зате я бачив роботу пана Мартена, незрівняного мініатюриста: що за коштовності. Він глухий і німий від народження, що робить його в чотири рази більш скривдженим за мене — я тільки глухий, та й то від середини життя; я прикладав собі під сам ніс ці тоненькі шматочки слонової кістки й думав: агов, Пако, якби ти був скривджений у чотири рази більше, чи не боявся б ти великого полотна? Він звернув увагу на мою картату шапку, вона взагалі в Парижі привертає увагу, хоч я й не знаю чому. Шапка як шапка.

Усе це не варто спогадів, важливе лише тут і тепер: мить, коли я вперше за стільки місяців побачив Леокадію, її нестримні кучері, які до неї на світі мала тільки одна жінка! І Пташечка, і будинок у Бордо, спокій після тих місяців невпевненості; на кордоні я думав, що загиджу штани, бачив себе у великій судовій залі зі зв’язаними руками, з головою, на якій стирчить coroza[17], розмальована усіма моїми, навіть найбільше потаємними, гріхами… А тепер? Якщо добре піде, то доживу до дев’яноста дев’яти років, як Тиціан — цікаво, чи вдасться мені побити його рекорд?

розповідає Хав’єр

Я не міг вирішити, залишити його тут чи виштовхати якнайдалі — десять разів хотів донести в поліцію, що він ховається в домі отця Дуасо, що хоче втекти до Франції, хоч усе-таки перебуває на королівській службі, що має коханку, чий син, теж, вочевидь, байстрюк, служив у гвардії бунтівників — і десять разів повертався додому. Ну, добре, не десять — двічі.

Ти будеш зовсім самотній, — думав я. З дружиною, з Маріано, але ж самотній, зовсім самотній, бо нарешті без цього баласту, без цього віслюка, якого, наполовину зігнутий, я мушу носити на спині день у день, ніч у ніч. Лягав спати з передчуттям наближення свободи, а вранці прокидався липкий від поту, бо уві сні бачив, як четверо розбійників чи солдатів грабують диліжанс і вбивають усіх пасажирів. У кожному сні він гинув по-іншому, але однаково страшно.

Аж раптом одного дня він сам мені сказав, що вже отримав необхідні дозволи і з дня на день виїздить. «Дуже добре, — сказав я, — усім варто трохи відпочити».

XIX
Леокадія

Одна приховує другу — як у таємному кабінеті Ґодоя, де одягнена maja зникала, розчиняючись у темряві за допомогою передачі та зубчастих коліс і відкриваючи голу maja — Пепіту Тудо з її животом, як у сливки, прорізаним довгою заглибиною, та скошеним бюстом, так, що обидві груді опинялися майже під пахвами — однак тут немає жодного механізму, одна картина зрослася з другою, злилася так тісно, що ніщо їх не відокремить.

Перша невидима: вона стоїть весела, спершись на мармуровий камін, накручуючи собі на палець кучерик. Може, вона танцювала з кимось із гостей, а тепер, поспіхом витерши батистовою хусткою зрошені груди, зсунувши шаль з плечей, відпочиває, чекаючи, поки рум’янець зійде з її розпашілих щік? Вона дивиться, як служниця розносить сорбети, і міркує, які в неї шанси на роман із гнучким танцівником, який так по-геройському носить жовту стрічку лібералів на руці? А може, слухає, як донька грає на фортепіано, і здивовано піднімає брови, що створіння, яке ще нещодавно з неї вийшло — слизьке та крикливе, — тепер вмілими пальчиками вибирає чергові звуки, один за другим, один за другим? Хазяйка життя. Вона має все: повне утримання, спокій від чоловіка, чарівних дітей, невибагливого коханця і стількох охочих стрибнути з нею в ліжко, скількох собі забажає.

Друга затулила обличчя жалобною мантилією — вдова, яка не має права бути вдовою — а той самий лікоть, яким вона спиралась на камін у парадній вітальні помешкання в Бордо, торкається тепер холодної, вологої землі, в якій викопано могилу; якби вона простягнула руку, доторкнулася б до залізної огорожі, якою загороджено ще свіжу могилу. Це не рум’янець, це обличчя почервоніле від плачу. Це не мрії підняли її брови, а розчарування. «Уже? Так швидко?»

Якщо вірити приказці, що правда — гола, хоча це нісенітниця, бо навіть голизна брехлива — то справжня maja ховалася за maja фальшивою, одягненою; тут правда приховує брехню, позаяк саме відчай є твердою кісточкою світу, яка залишиться від зігнилого під сонцем плоду.

XX
розповідає Франсиско

Тут, у Бордо, сни зовсім