Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Як ви ще з Павлом до школи бігали, єдиним злочином у нас було, коли хлопчики крали яйця з-під власних курей, щоби зміняти в кооперації на батарейки для ліхтариків. Пам’ятаєте ту моду на ліхтарики?

- А ще б! Вважалося найкращим подарунком.

- Бо на краще, доню, батьки не могли спромогтися. А тепер от - людину крадуть. І де? У Великих Колодах!

Дообідали (чи довечеряли) нарешті, провели Павлових батьків на їхній куток, а Шерифа до його хатки, та й рушили нічною вже порою додому. Коли глядь - а в генделику „У зятя” ще світиться, і голоси чути. Кому це там не спиться? Цікавість взяла. Завернули.

А в самому генделику ще одна несподіванка: всі три команди разом сидять! То вони кожен у своєму кутку тулилися, як зайдеш, то „праві” праворуч, „ліві” ліворуч, а „центристи” - посеред них під вікном. А тут - столи позсували, посідали впереміжку, один одному наливають, і всі такі тепленькі-тепленькі… Видати, давно сидять. Допилися до того стану, коли всі люди - брати.

Ми на мигах Зятеві свою каву замовили - і в улюблений куточок, де тінь. Але агітатори нас навіть не помітили.

- Що я вам, скажу! - це, здається, „лівий”. - Шкода Миколку, хоч плач. Оце ми з вами тут п’ємо і закусюємо, а він лежить десь на дні якогось… водойому. І каменюка до шиї прив’язана.

- Задній міст від „газона” краще, - похмуро докинув його сусід. - Тоді вже точно не випливе.

- А ти звідки знаєш, спеціаліст? - підколов хтось із тверезіших. - Либонь, сам на цьому ділі підробляєш поміж виборами? Признавайся!

- Чого вчепився? Нікого я не топив, хіба що тещину сучку. Та й то у відрі. Мале таке, сучку маю на увазі, а таке ж падлюче, як і його хазяйка. Всі руки покусала.

Тут уже єдина жінка, котра колишня прокурорша, звереснула:

- Припиніть! Гицелі! У вас нічого святого! Поминки називається!

- О! Так ми його, виявляється, вже поховали! Може, скажете, де? Завтра разом підемо на могилку з квіточками… і з міліцією.

- А ви не чіпляйтеся до слова, то я обмовилася.

- Та годі вам гавкатися! От я пам’ятаю: в дев’яносто четвертому в Києві, ну в тому нещасному окрузі на Сирці, ви всі його знаєте, так ми на людях по різні боки вулиці ходили. А ввечері тихенько зберемося, вип’ємо і ділимося всім - і горілкою, і підписами, і голосами. Кандидату кандидатові, а нам - наше.

- Н-да-а-а, ти маєш рацію. Я про той округ ще дітям розказуватиму. Такого більше вже точно не буде. Три роки підряд вибирали-вибирали… і таки не вибрали.

- А це все ота, котра його в дев’яностому розпечатала. Не інакше - відьма! Наврочила. Не йшов народ голосувати - і край! Казали: хватить з нас отої самовисуванки. Казали: як сама висунулася, то тільки її й бачили. То її в Америку занесе, то в Австралію… а як труба коло технікуму луснула ще при комуністах, так вода й досі тече. Очерети вже виросли, жаби кумкають, скоро риба заведеться. А вона - то у Папи Римського, то у Патріарха Вселенського… то у чорта лисого. Тільки не в окрузі.

- Ой, та не перебільшуйте ви роль лічності в історії! Чому вас тільки в партшколі вчили?

- Брехня! Не вчився я у партшколі!

- Він взагалі ніде не вчився, він у нас самородок, ги-ги! До сорока років не знав, що в літері Ї дві крапочки писати треба.

- Цить! Бо як будуть тебе вибирати, то я конкурентам твого табеля продам, за шостий клас.

- Я що - дурний - сам висуватися? Мені й в агітаторах добре. Давайте краще наллємо і вип’ємо за них, за годувальників наших, дай їм Бог здоров’я, а нам - виборів почастіше.

- Ні, що не кажіть, а тоді на Сирці ми погусарили. Господи, які люди! Колишній міністр, майбутній начальник канцелярії і все ще директор військового заводу! Які гроші крутилися, який нал! Мамо рідна, яка готівка! З рук у руки!

- Якби ще не та клята інфляція, то не стирчали б ми з вами зараз у цих Колодах, як лом, не скажу, де.

- А вам що - купонами платили? Тю! Команда називається! Вам тільки за голову сільради агітувати.

- Ну, знаєте, не кожному „капусту” в дипломатичних кейсах „з-за бугра” возили. Ми, приміром, як увесь народ: вранці одержав і бігом до магазину, доки ціни не підскочили. До речі, що б там не казали, але від нас була найбільша явка. І не за „капусту”, а по велінню, так би мовити.

- Бо дурні! І ви, і ваш електорат. Ми, приміром, агітували, щоб люди сиділи вдома, але культурно, і так, щоб кандидати не знали.

- Та ви що! Це ж зрада!

- Ви ще скажіть - ганьба. Ніяка це не зрада, а тверезий розрахунок. От, приміром, прокрутилися б ми, всіх, кого треба, підмазали, решту умовили. Або просто збрехали. Народ, бачте, й досі в золоті гори вірить, а тоді це було на раз. Скажеш їм: на Київ-товарному вже ешелон стоїть з німецькою гуманітаркою. Як тільки нашого кандидата оберуть, так одразу - згідно зі списком: хапай мішки, вокзал відходить! Вірять! Ну, а після виборів, що б ми мали у результаті?

- Відловили б і хліборізки поначищали.

- Ні! Мали б ми, перш за все,