В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

За час відсутності начебто нічого не змінилося. Будівля так само гордовито задирала ніс, упиваючись крутістю, а мудрий Поділ ховав тиху посмішку в сиві козацькі вуса: за багато століть довелося побачити всякого.

Запримітивши знайому «Інсигнію», подумки потер руки: найімовірніше, «об'єкт» на місці. «Отже, — подумав, — з Божою допомогою. Легко й радісно». Цікава робота почалася.

Немов з-під землі, виник невисокий меткий паркувальник, угадуючи в Лисиці черговий шматок здобичі. Здалося, що широкі долоні агента укрилися вологою бажання. Щоб приліпились усемогутні папірці. Без них земне існування паркувальників утрачало вже будь-який сенс. І — якесь вище призначення… Ці всюдисущі причепи перевершили навіть циганок, що раніше здавалося річчю нездійсненною. Як сьогодні — повернення до бензину за тридцять копійок. Але від і циганської настирливості хоч якось виходило відчепитися. Від цих же… Не дай вам Боже не заплатити паркувальнику! («…І будуть ходити по землі, у панцир одягненій, нещадні жерці бога Паркастоякля, /І відбиратимуть вони монету золоту / У всіх, хто їздить на залізних конях швидкохідних, / Хто зупиниться на хвилину коротку біля ратуші міської…» (Сімнадцятий катрен Нострадамуса. Начебто).

— Добрий день, — пролунали втомлені слова. — Довго будемо стояти?

— Як пощастить. А година скільки коштує?

Паркувальник укотре відбарабанив на вічну тему часу й грошей. З погано загримованим небажанням Лисиця попрощався з купюрою.

«Багато вас, таких, на мої гроші».

Не почувши цього серцевого крику, «ощасливлений бізнесмен» поплентався далі. Підтримувати всепланетний баланс. Виконувати високу місію. Тим більше, що вона так легко можлива.

Віддавши тяжко зароблені, почав спостерігати, немов одержав на це ліцензію. Оплачене шоу цікавістю не виблискувало. Без саундтрека й тапера демонструвався один зі звичайних робочих буднів. Банк старанно ніс щоденну службу. Люди й капітали входили-виходили. Хвилини, дотримуючись черговості, сумовитою ескалаторною стрічкою рухалися у вчора, навіть не задумуючись, що може бути інакше. Хоча, якщо добре поміркувати, — і слава Богу. Нехай усе буде так, як було раніше, але тільки значно краще.

Згодом свого цікавого носа вистромив річвокзал. Він непоквапом вовтузився навпроти. Лисиця почав зрідка поглядати і в його бік. Підносячись над Дніпром, той, здавалося, хитро прижмурився, численними очима дивлячись і на банк, і на Асікс. Хитрий прижмур підштовхував до думки про парі. Що ж буде далі? Хто кого обставить? Тільки з ким парі? Може, з церквою, що стояла через дорогу? Або з яким-небудь проіржавілим «альбатросом», «скитальцем морів»? А може, у сперечальники записався банальний «Макдональдс»?.. І за кого вокзал?.. Богдан вірив, що поставлено на любу Асікс. І неодмінно — пристойну суму.

Ще по якомусь часі відчув легке панічне хвилювання: у конкуренти банку набивався фунікулер. Із цим потрібно щось робити.

Але доля розв'язала цей ребус сама. Із величезного нутра банківського офісу вигулькнув Столярчук. Нарешті. Слава Богу. Лисиця ще раз глянув на фотографію. Красень тут. Красень там. Він! Гнучка тренована фігура переконувала в небайдужості до себе. І натякала на любов до Євиних сестер. Ті, як і чоловіки, теж не від того, щоб помилуватися добре скроєним тілом. І не тільки помилуватися.

Піднятий невидимими крильми, топ-менеджер полинув до «Інсигнії». Граційно пронісся над сходами, плитковим покриттям і загальмував біля машини. Дістав ключі. «Інсигнія» грайливо моргнула. Розмістила в зручному кріслі. Півхвилини — і вже випливала на дорогу, моргаючи правим поворотником.

«Рушаймо», — шепнув любій Асікс, готовій виконати першу ж ліпшу примху «повелителя».

Тісна дорога бажанням прийняти ще й цих не палала. Переповнена вздовж-ушир, вона й так волала, квоктала, ухала, сичала, стогнала, вила, гарчала різними голосами, збираючи невдоволення тоннами. Але, слава Богу, серед водіїв трапляються люди, що пам’ятають, якого кольору порядність. Бежевий «Хюндай Санта Фе» зупинився й блимнув «Інсигнії» головними фарами: нумо, вливайся. Її водій зробив усе, як учили, наостанок подякувавши аварійкою.

Лисицю впустили також. Схоже, народ потихеньку розуміє, що всі машини — з одного заліза, а люди — з одного тіста. Правильною дорогою йдете, товариші!

Куди прямував Столярчук, Лисиця не знав, але завдання поки легке: рухайся хвостиком. Корма «Інсигнії» стала найбажанішим об’єктом споглядання.

Столярчук їхав упевнено й виховано: давав дорогу, повідомляв про зміну руху, зупинявся на світлофорах. Респект. Однак це не знімало потребу стеження. Хто знає, може, цей красунчик справді має стосунок до вбивства? Перевірити не зашкодить. Та й калюжка мастила — поки єдина зачіпка.

«Інсигнія» звернула на Павлівську. Пропустивши червоний «Додж Калібер», пірнула до паркувальної зони «Дарунків моря». Лисиця зробив те ж саме. За хвилину банківський бос уже заходив до магазину. Замкнувши машину, професор теж зник у величезній будівлі.

Столярчук узяв перший-ліпший кошик і перетворився на «потенційного покупця». Богдан обійшовся без перетворень.

«Об’єкт» подовгу розглядав рибу, морепродукти різних видів і фірм, щось запитував у продавців, затівав розмови з іншими шукачами морської смакоти. Лисиця намагався робити те ж саме, але від його дій пахтіло непрофесіоналізмом. Імітацією. Благо, у цьому магазині панував особливий запах. Тому «аромати» Богданових дій миттєво розчинилися в ньому.

У цьому креветко-рибно-мідієвому мурашнику час летів швидко й непомітно. Вибір морських делікатесів — річ творча.

І підходу вимагає серйозного. Лисиця зрозумів це тільки зараз. Під час стеження. Заплативши десятком хвилин, які з насолодою проковтнула ненаситна паща минулого. Потім ще… І ще…

Телефонний годинник повідомив, що імітація триває сорок три хвилини. ДжеймсБондування — теж. За цей час у кошику «об’єкта» опинилися дві баночки червоної ікри, крабові палички,