Марек Краєвський - Смерть у Бреслау

arar — «руїна», szamajim — «небо», а друге: jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», sewacha — «ґрати», amoc — «білий». Далі Маасс ділився певними сумнівами: «Через нечіткий запис останнє слово в другому пророцтві можна розуміти як chol — «пісок» або chul — «крутитися, танцювати, падати».

Анвальдт відітхнув, оса вилетіла крізь відчинену кватирку. Маассова гіпотеза була такою: «ймовірно, що особа, названа Фрідлендером, у першому пророцтві помре від загноєння рани (смерть, рана, загнивати), отриманої в результаті руйнування будинку (руїна). Ключ до встановлення цієї людини заховано в слові szamajim — «небо». Отож наступною жертвою може бути або хтось, чиє прізвище складається зі звуків š, а, m, a, j, і, m, наприклад Шайм, або хтось на прізвище Гіммель або Гіммлер і т. п.

Ми вважаємо, що друге пророцтво вже здійснилося. Воно стосується, на нашу думку, Марієтти фон дер Мальтен (дитина, білий берег — так називали острів Мальта), яку було вбито в заґратованому вагоні (sewacha — «ґрати»). У її розпоротому животі знайшли повзаючих скорпіонів».

Детектив не хотів показувати своїм виглядом, яке величезне враження справила на нього ця експертиза. Він старанно згасив недопалок сигари й підвівся.

— У вас і справді не виникло жодних зауважень? — Маассове самолюбство вимагало похвал. Він крадькома глянув на годинник. Анвальдт пригадав одну сцену із сиротинця: колись він чіплявся до вихователя, аби той глянув на вежу, що її малий Герберт збудував з кубиків.

— Докторе Маасс, ваш аналіз є таким точним і переконливим, що мені важко здобутися на якісь запитання. Вельми вам удячий, — він простягнув руку на прощання. Але Маасс наче й не помітив цього.

— Дорогий Герберте, — пищав він солоденько. — Може, вип’єте холодного пива?

На якусь мить Анвальдт замислився. («Шановний пане вихователю, гляньте будь ласка, на мою вежу. — Не маю часу...»).

— Я не вживаю алкоголю, але із задоволенням вип’ю холодного лимонаду або содової.

— Звичайно, — Маасс розплився в усмішці. Виходячи до кухні, він іще раз зиркнув на годинника. Анвальдт за професійною звичкою оглянув письмовий стіл ретельніше, аніж попервах. (Навіщо він хоче мене силоміць затримати в себе?). Під прес-пап’є лежав відкритий вишуканий конверт бузкового кольору з видрукуваним гербом. Анвальдт не вагаючись відкрив його й витяг твердий, складений навпіл чорний аркушик. Всередині було каліграфічно виведено срібним чорнилом:

«Сердечно запрошуємо вас на бал-маскарад сьогодні увечері (тобто у понеділок, 9 липня ц. р.) о сьомій. Він відбудеться в моїй резиденції на Уферцайле, 9. Для дам обов’язковим є костюм Єви. Раді будемо вітати чоловіків у костюмі Адама.

Барон Вільгельм фон Кепперлінґ».

Анвальдт помітив тінь Маасса, що саме виходив з кухні. Він швидко сховав запрошення під прес-пап’є. З усмішкою прийняв від Маасса масивну шестигранну склянку. Вихилив її одним ковтком і намагався осмислити щойно прочитане. Крізь плетиво думок не пробивався навіть Маассів фальцет, хоча семітолог вочевидь не переймався відсутністю зосередженості у свого слухача й жваво змальовував йому свою наукову дискусію із професором Андре. Коли він розпочав обговорювати граматичні проблеми, пролунав дзвінок у двері. Маасс поглянув на годинник і кинувся до передпокою. Крізь прочинені двері кабінету Анвальдт розгледів якусь гімназистку. (Канікули, спека, а вона у формі. Певне, ще діє це ідіотське розпорядження ходити у формі цілий рік) Вони якийсь час шепотілися, а потому Маасс дзвінко ляснув дівчину по сідницях. Дівчина захихотіла. (Ага, то ось навіщо він мене затримав Хотів показати, що він не просто теревенив, говорячи про розпусних гімназисток). Він не зміг погамувати цікавості й вийшов з кабінету. Відчув раптовий спазм шлунка й нудотний присмак у роті. Перед ним стояла гімназистка Ерна.

— Ви дозволите, пане асистенте Анвальдте, це — панна Ельза фон Герфен, моя учениця. Я даю їй уроки латини. — Голос Маасса зривався на фальцет. — Панно Ельзо, це кримінальний асистент Анвальдт, мій друг і співробітник.

Поліцейському замалим не стало зле від погляду яскраво-зелених очей дівчини.

— Ми здається, знайомі... — прошепотів він, спираючись на одвірок.

— Невже...? — дівочий альт не мав нічого спільного з тихим мелодійним голосом Ерни, а чимала родимка на руці — з її алебастровою шкірою. Анвальдт збагнув, що перед ним лише подоба Ерни.

— Вибачте... — полегшено відітхнув він. — Ви дуже схожі на мою знайому з Берліна. Любий докторе, ви чудово облаштувалися в Бреслау. Минуло якісь чотири дні, а вже маєте тут ученицю... Та ще й яку... Не заважатиму вам. До побачення.

Перш ніж зачинити за Анвальдтом двері, Маасс зробив непристойний жест: з’єднав великий і вказівний пальці лівої руки кільцем і в цей отвір декілька разів запхнув, а тоді витяг вказівний палець правої руки. Анвальдт зневажливо пхикнув і збіг кількома сходинками донизу. Потому піднявся нагору й зупинився поміж поверхами над квартирою семітолога. Він стояв під вітражем, що тягнувся по всій висоті стіни й немов осипав сходову клітку різнобарвними «танцюючими кружальцями». Його лікоть знайшов опертя в ніші, у якій стояла невеличка копія Венери Мілоської.

Анвальдт заздрив Маассові, і та заздрість на якусь мить притлумила підозру. Неохоче він поринув у спогади, знаючи, що вони, хоча й будуть неприємними, допоможуть йому згаяти час. Анвальдт вирішив почекати на Ельзу фон Герфен, щоб перевірити, чого варті чари Маасса-спокусника.

І його опосіли спогади. То було 23 листопада 1921 року. Того дня мала відбутися його сексуальна ініціація. У своїй кімнаті він був єдиним, хто ще не пізнав жінки. Його товариш Йозеф пообіцяв це виправити. Молода товстуха-куховарка із сиротинця пристала на запрошення трьох вихованців і пішла з ними до невеликої комірчини, де тримали гімнастичне знаряддя, використану постіль і рушники. Дві пляшки вина допомогли. Жінка випростала на