Марек Краєвський - Смерть у Бреслау

гімнастичній маті своє спітніле тіло. Першим у черзі був Йозеф. Другим — товстий Ганнес. Анвальдт терпляче чекав. Коли Ганнес сповз із куховарки, вона хитрувато всміхнулася до Анвальдта:

— А ти якось обійдешся, досить з мене.

Хлопець повернувся до своєї кімнати, утративши бажання пізнавати жінок. Та доля не змусила його довго чекати. Дев’ятнадцятилітній гімназист почав давати уроки дочці багатого промисловця. Він розкривав сімнадцятирічній, трохи примхливій дівчині, таємниці давньогрецького синтаксису, а вона натомість охоче віддячувала йому, відкриваючи таємниці свого тіла. Анвальдт безтямно закохався. Коли ж через півроку важкої, але дуже приємної праці він попрохав її батька сплатити йому винагороду, здивований промисловець відказав, що вже передав гроші через свою дочку, яка в присутності татуся рішуче це підтвердила. Татусь відреагував відповідним чином. Двоє його лакеїв викинули геть з будинку побитого «підлого шахрая».

Здавалося, Анвальдт утратив будь-які ілюзії. На жаль, він знову віднайшов їх завдяки іншій гімназистці, бідній вродливій Ерні Штанге з порядної робітничої родини, котра мешкала в берлінському районі Веддінґ. Тридцятилітній Анвальдт, перед яким відкривалася поліцейська кар’єра, думав про одруження. Батько Ерни, чесний і суворий залізничник, ледь стримував сльози, дивлячись на освідчення. Анвальдт клопотався про позичку в поліційній касі. Чекав на випускні іспити Ерни й думав, як винайняти помешкання. Через три місяці він уже не думав ні про що, окрім алкоголю.

Він не надто довіряв «пристрасним» гімназисткам. Тому й зараз не дуже вірив у щойно побачене. Вродлива дівчина віддавалася незугарній потворі.

Скрипнули двері помешкання. Маасс із заплющеними очима цілувався зі своєю ученицею. Тоді знову ляснув дівчину по сідницях і захряснув замок. Анвальдт почув цокіт туфельок на сходах. Він обережно спустився, підбори цокали в під’їзді, до зарослих волоссям вух сторожа долинуло кокетливе «до побачення». Він теж попрощався зі сторожем, але не вийшов так швидко з під’їзду. Обережно визирнув і почав спостерігати: дівчина сідала до чорного «Мерседеса», бородатий шофер зняв кашкета й уклонився. Машина повільно рушила. Анвальдт швидко підбіг до свого «Адлера». Ревнув двигун, і авто рвонуло з місця. Та він відразу розлючено зрозумів, що втрачає «Мерседес» з поля зору. Додав швидкості й замалим не збив якогось чоловіка в циліндрі, що саме переходив вулицю. За дві хвилини він опинився на безпечній відстані від «Мерседеса», який рухався знайомою вже Анвальдтові дорогою: по Зоннен-пляц та Ґребшенер-штрасе. Обидві машини влилися в потік інших авто, екіпажів і нечисленних возів. Анвальдт бачив тільки потилицю й голову шофера. (Втомлена, мабуть, лягла на задньому сидінні). Їхали весь час прямо. Анвальдт придивлявся до табличок з назвами вулиці: вони все ще їхали Ґребшенер-штрасе. За цвинтарним муром, над яким височів фронтон якоїсь будівлі (напевно, крематорій, у Берліні теж такий самий), переслідуваний автомобіль раптом додав швидкості й зник з поля зору Анвальдта. Поліцейський натиснув на газ і проскочив через міст на якійсь маленькій річці. Ліворуч промайнула табличка з написом «Бреслау». Він звернув у першу ж вуличку ліворуч й опинився в чудовій тінистій алеї, вздовж якої розташувалися вілли й маленькі будиночки, ховаючись поміж лип і каштанів. «Мерседес» стояв перед замком на розі. Анвальдт повернув праворуч у маленьку бічну вуличку й вимкнув двигун. Він знав з досвіду, що переслідувати когось машиною важче, аніж пішки. Вийшов з «Адлера» й обережно підійшов до перехрестя. Визирнув і помітив «Мерседес», який саме розвертався. За дві секунди авто зникло, звернувши праворуч і від’їхавши в бік Бреслау. Анвальдт не мав найменшого сумніву: шофер їхав сам. Занотував реєстраційний номер і підійшов до замку, від якого від’їхав «Мерседес». Це була будівля в неоготичному стилі. Зачинені віконниці мали таємничий вигляд. Над входом виднів напис: «Надслензанський замок».

— Усі борделі о цій порі сплять, — буркнув він, глянувши на годинника. Він пишався своєю фотографічною пам’яттю. Витяг з гаманця візитівку, отриману вчора від візника. Атож, все збігалося: Шелльвіц-штрасе (А ця місцевість під Бреслау, то, певне, Опоров, як на візитівці). Він довго тиснув на ґудзик дзвінка біля воріт. Врешті на доріжці з’явився чоловік зі статурою боксера-важковика. Він підійшов до воріт і випередив будь-які Анвальдтові запитання:

— Наш клуб відчиняється о сьомій.

— Я з поліції. Кримінальний відділ. Хочу поставити кілька запитань твоєму хазяїнові.

— Таке будь-хто скаже. Я тебе не знаю, хоча знаю всіх із крипо. Крім того, всім у крипо відомо, що тут хазяйка, а не хазяїн...

— Ось моє посвідчення.

— Тут написано «Берлінська поліція». А ми в Опорові під Бреслау.

Анвальдт вилаяв себе за забудькуватість. Іще від суботи у відділі кадрів на нього чекало бреславське посвідчення. Він про нього забув. «Боксер» байдуже поглядав на нього з-під припухлих повік. Анвальдт стояв, освітлений сонячними променями, й подумки рахував ковані прути загорожі.

— Або ти, тварюко, відчиняєш ворота, або я телефоную заступникові свого шефа, Максові Форстнеру, — підвищив він голос. — Хочеш, щоб у твоєї хазяйки були через тебе проблеми?

«Боксер» був невиспаний, крім того його мучило похмілля. Він повільно наблизився до воріт.

— Паняй звідси, бо я... — він намагався здобутися на слова, які б прозвучали грізно, але Анвальдт устиг помітити, що хвіртка не зачинена. Він наліг на неї усією своєю вагою. Залізна решітка влучила охоронця просто в обличчя. Опинившись на території клубу, Анвальдт відскочив, щоб не замаститися кров’ю, яка фонтаном хлюпнула з носа охоронця. Приголомшений «боксер» швидко оговтався. Він розмахнувся, і Анвальдт відчув, що задихається: удар масивного кулака вцілив у сонну артерію. Стримуючи кашель, він в останню мить ухилився від наступного удару. Цього разу охоронець схибив і з розмаху вгатив кулаком по залізній огорожі. Кілька секунд «боксер» стояв і недовірливо розглядав вивихнутий зап’ясток. Поліцейський миттєво опинився за його спиною й розмахнувся ногою, наче збираючись ударити м’яча. Удар виявився точним. Носак черевика вцілив у промежину. Другий влучний удар у скроню став вирішальним. Охоронець похитувався біля воріт, як п’яний, і намагався будь-що утримати вертикальне положення. Краєм ока Анвальдт помітив, як з