Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

релігійних традицій [472. 1–4].

Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору слов’янської етнічної ідеології. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, воно було, насамперед, засобом політичної експансії. Існує прямий зв’язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу татаро-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів).

Всупереч існуючому в науці стереотипу, мушу заявити, що християнство не сприяло і розвитку писемності, а навпаки – загальмувало розвиток етнічних мов та роз’єднало єдину колись слов’янську писемність не тільки за релігійними конфесіями, а ще й за типом азбуки, насильно впровадивши латинку.

Етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Християнський етноцид слов’янських народів посилив етнокультурну і морально-звичаєву деградацію слов’ян, і тому християнство має розцінюватися як велика історична трагедія, а не як “благодать”, про яку досі розповідають тисячам школярів і студентів зі шкільних та університетських кафедр і мільйонам прихожан з церковних амвонів.

Повернення етнічної пам’яті – складний і тривалий процес, бо історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі, а якщо й вивчається, то все під тим же християнським кутом зору. Слов’янські мислителі здавна забили тривогу, побачивши загрозу знищення слов’ян. Але чому досі не перевидані праці Шафарика, Колара та інших слов’янських просвітників? Бо глобальні маніпулятори людською свідомістю диктують нам свої правила гри: все, що пов’язане з національною культурою, вони піддають остракізму, висміюванню, звинувачують у відсталості або фальсифікації. Натомість пропонуються інтернаціональні космополітичні лжецінності, світові глобальні релігії рабства, збочення і наркоманія, які призводять до виродження народів, втрати людської гідності.

Для порятунку слов’янських цінностей Зорян Доленга-Ходаківський ще понад сто років тому закликав етнографів поспішити зібрати той безцінний скарб – народні знання, традиції та ремесла, які ще можна встигнути врятувати. Зібрати можна, та як повернути їх у природне середовище? Саме відродження етнічних релігій – шлях до повторного вживляння в народ його природної душі. Нині можемо констатувати початок Слов’янського етнорелігійного відродження. З 1998 року відновилися Міжнародні Всеслов’янські з’їзди, а з 2002 – міжнародні Родові Слов’янські Віча.

Відродження етнічних релігій сьогодні – це нова ознака сучасної культури, одна з найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами.

І. 9. Феномен предківської віри

у житті та військовій діяльності

Великого Руського князя Святослава

Досі дослідники християнізації Русі зовсім не приділяють уваги вивченню антихристиянської позиції язичницького князя Святослава, пояснюючи її лише консервативністю, небажанням його займатися державними справами тощо, і зовсім не звертають уваги на феноменальний зміст його релігійності. Так американський дослідник християнізації слов’ян А. П. Власто подав надто поверховий погляд на його постать; і взагалі не показав повної картини тих етнічних суперечностей, що склалися в уже тоді поліетнічному Києві. Його знання про Святослава обмежуються лише тим, що князь-язичник згадується як лідер “військової касти, яку він очолював”, однак автор не аналізує ні згаданої ним так званої “язичницької реакції”, ні причин релігійної боротьби [95. 298–299]. Тим не менше, війна Великого князя Святослава з Візантією на теренах Болгарії була відчайдушною спробою створити заслін християнській експансії не тільки на Русь, але й у Слов’янщину загалом. Саме в цьому сенсі постать князя Святослава є знаковою і потребує окремого наукового висвітлення.

Відомо, що варязька частина княжої дружини була частково охрищена. Це були лише найманці. Для чого їх наймали? Не вистачало руських воїнів? Чи можливо в цьому були свої політичні міркування, які, значною мірою, криються в етнічному походженні самих правителів. Досі невідомим залишається походження княгині Ольги, дивує поліетнічність Володимирового “гарему” і відповідно, його нащадків. Напрошується запитання, чому стали можливими такі інтернаціональні уподобання князя Володимира, хто і навіщо їх виховав у нього? Чому саме він зміг виносити й втілити ідею “поголовної” християнізації (абсолютно чужу етнічному мисленню) і присилувати до неї народ на ціле тисячоліття? Без розв’язання цих складних питань не можна зрозуміти справжніх причин історичних явищ, а отже і розв’язати сучасні не менш складні етнічні, культурні й суспільні проблеми.

У 2005 р. минуло 1040 років перемоги Русі над Хозарським каганатом. Сьогодні після тисячі років хрищення Русі, навіть не зважаючи на 70-річний радянський атеїзм, вже стало звично спостерігати, як відомі політики, від нардепів аж до президентів, моляться в церквах, ставлять свічки, стоять на колінах, цілують руки церковним ієрархам і т. д. У католицькій церкві навіть існує обряд, коли папа римський для спокутування гріхів миє ноги своїм кардиналам та іншим підлеглим особам. Заклики до любові й всепрощення стали невід’ємною частиною усіх їхніх проповідей як найвищий прояв християнських чеснот. Не так було за часів Великого князя Київського Святослава Хороброго. Подібне приниження вкриває людину ганьбою на все життя. Правитель держави ніколи не цілував руку священику, не повзав на колінах перед образами на очах у всього народу.

Таки Святослав чимось суттєво відрізнявся від своїх нащадків. Зрозуміло – язичник. Але нині – яке блюзнірство! – вже й християнська церква перебирає собі монополію на постать славетного князя, влаштовуючи молебни, освячення пам’ятників, проведення конференцій. Мушу довести до відома церковних і політичних діячів історичну неправомірність і релігійну неетичність освячення пам’ятника Святослава християнськими священиками. Тут не йдеться про те, щоб не згадувати чи не славити його заслуги взагалі – це можуть здійснювати цивільні установи чи будь-які інші вдячні нащадки. Але якщо існує якась, умовно кажучи, міжрелігійна етика, то кожна людина має після смерті поминатися (ритуально!) саме сповідниками та ієрархами тієї релігії, в якій вона перебувала за життя. Всяке здійснення обрядів (будь то на могилах, чи біля пам’ятників, чи ще деінде) іншою конфесією слід сприймати як наругу над пам’яттю покійного героя.

В історії відомі подібні прецеденти. Так, католичка Анна-Алоїза Острозька в 1636 р. перехристила за католицьким обрядом свого покійного батька князя Олександра Острозького, що за життя був православним. Обряд здійснили, розкривши гробницю. Під час перехрищення було навіть змінено ім’я покійного: “Єзуїти крестили в свою віру кості і водою покропили і ім’я перемінили Станіславом” [25. 137–138]. Сьогодні такі дії були б співвіднесені з поняттям “релігійний фанатизм” – “(від лат. fanaticus – шалений, відчайдушний) – доведена до крайньої міри відданість релігійним ідеям, прагнення неухильно дотримуватись їх у практичному житті, нетерпимість до інших вірувань та іновірців” [378. 353]. Крайнощі релігійного фанатизму проявляються в настирливому нав’язуванні своєї віри іншим,