Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

Другій світовій війні німці планували цілковите знищення цих слов’ян, хоча це їм не вдалося. Нині в Німеччині прийнято закон про сприяння розвиткові цієї національної меншини. В Інституті лужицьких студій при Лейпцігському університеті вивчається історія, мова та культура цього народу, існують школи, товариства та різні заклади, які мали б піклуватися про розвиток лужицької мови та культури. Однак, у чужій державі це стає все проблематичніше.

Автори Велесової Книги повідомляють, що князі Аскольд і Дір “були у греків хрищені”, бо вони не були русами: “ці князі не є наші”. Напевно, етнічні суперечності правителя з підданим йому народом були новим на той час явищем. Наші Пращури ще не могли уявити такого неприродного суспільства, де б усі народи були перемішані в єдиному інтернаціональному казані, в якому не може бути спільних уподобань, загальної єдиної для всіх моралі та відносин. Тільки в своєму етнічному Домі діють спільні закони, порядки, звичаї, єдиний біоритм усіх членів спільноти. Тому й причини поганого життя народу давні автори вбачали насамперед у тому, що князі “не є наші”. Мотивація політичних заходів і вчинків правителів може бути пояснена насамперед через їхню етнічну належність (а це – й характер, і менталітет, і виховання, і освіта, і стереотипи етнічної поведінки, і потаємні якості, і багато іншого).

Досі не достатньо вивчені язичницькі рухи, що мали місце після офіційного хрищення Русі, і ті храми, які функціонували аж до XVII ст. включно. Так само недостатньо вивчені антихристиянські рухи і повстання, що відбувалися після насильницького охрищення Київської Русі. Ці проблеми належно не осмислені ні істориками, ні релігієзнавцями, ні етнологами.

Чи слід тоді дивуватися, що історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі? І хто дасть відповідь на питання, чому не виховуємо ми своє майбутнє покоління на прикладах героїчної боротьби народу за збереження свого етнічного світобачення, своєї духовної культури? Чому не згадуємо про наших слов’янських героїв, розіп’ятих на хрестах історії, спалених на вогнищах інквізиції, закатованих в ім’я того ж біблійного “інтернаціоналу”? Хто постарався, щоб наші діти нічого цього не вивчали? І чому замість цього в освітніх закладах наша слов’янська молодь повинна вивчати “історичні” міфи чужого біблійного народу, та ще й як окремий предмет, до того ж – не як пам’ятку давно минулого, а як морально-етичні настанови сучасного?

Світові релігії (у тому числі християнство) скористалися здобутками попередніх цивілізацій, хоча й значно спримітивізували первісне природне світобачення етнічних культур, перенісши ознаки природних явищ на конкретну людину (сина Божого), що в результаті згодом стало й причиною відриву людини від природи, розбалансованості системи “Права – Ява – Нава”, яка на слов’янському етнокультурному ґрунті зберігалася аж до середини ІІ тисячоліття н. ч. Загальний характер розвитку людства нині має виразну тенденцію переходу від культу природи до культу штучних цінностей. Така глобальна трансформація людської психіки не витримує штурмового натиску лжецінностей, які входять у протиріччя з натурою людини і навколишнього середовища. Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору етнічної екології.

Цей перелік історичних подій мені потрібен був для констатації факту і введення його в науковий обіг – надмір наведених прикладів свідчить про християнський етноцид слов’янських народів.

Звернемось до сучасних осмислень етнічної ситуації в світі і місця слов’ян у цих процесах. Ось що пише польський філософ: “Біологічне підґрунтя Польщі, а також усієї Слов’янщини та Арії нині під загрозою. Всі наші народи нині вимирають. Одночасно з біологічною деґенерацією шириться і духовне виродження, глибокий занепад, свідома шкідлива поведінка. Мільйонам афроазіатів уможливлено і полегшено осілість у Європі, Америці, Австралії, що посилюється під впливом засобів масової інформації – пропаганда бастардизації (змішування, гібридизації – Г. Л.) людських націй і рас. Все це для нас становить найбільшу загрозу. Якщо не зупинити це, то загинемо. Космополітична ідеологія і універсальна релігія виразно посилюють цю загрозу. Відсіч може дати тільки рідне визнання органічного зв’язку з рідним народом. Але вже викривлений християнством народний характер унеможливлює поворот Польщі на шлях розвитку. Щоб стався перелом, слід обов’язково виховати принаймні хоч одне покоління вільне, не отруєне переверненими вартостями, санкціонованими юдо-християнством” [437].

У відповідь на глобальні виклики штучної цивілізації посилюються тенденції до інверсійних процесів у свідомості індивідів та суспільних груп, що виявляється в підвищенні інтересу до природного єства своїх етносів та їх етнокультур, в тому числі й етнорелігій. Для відродження суперетносу потрібен “етнокультурний вибух”, як поштовх для чергового відродження – треба щоб стан занепаду (застою) поступово переріс у стадію динамічного розвитку. Наші державотворці мають враховувати, що наше спільне родове коріння і культурне надбання можна використовувати з метою самозбереження слов’янських народів. Задля цієї мети придатні всі націотворчі міфи і художні твори, які вчать шанувати свій народ і своїх єдинокровних братів слов’ян, і зокрема, ідея відродження Рідної Віри, бо саме через пошану до свого рідного можна навчитися поважати культуру інших. Як стверджував великий слов’янолюб Н. П. Аксаков, “Всеслов’янство завжди було, є і буде простим історичним та етнографічним фактором” [8. 23].

Слов’яни, як уже згадувалося, – автохтонне населення Європи, велика суперетнічна спільнота. Наш суперетнос сягає своїм корінням багатотисячолітніх глибин, він має свою самобутню духовну культуру та народні звичаї, узгоджені з власним слов’янським менталітетом. Близькість наших мов, спільні риси етнічного світогляду, релігійних культів, звичаїв, свідчать про єдине родове коріння.

Під слов’янською етнокультурною я маю на увазі природну автохтонну культуру слов’янських етносів, створену ними на власних територіях, засобами рідних мов, рідного світогляду та господарської діяльності, розвиненої на рідній землі. Над усіма цими видами культури, як правило, пріоритетне значення має духовна культура, яка була водночас і морально-звичаєвим регулятором життя наших народів. Йдеться, звичайно, про автохтонну етнорелігію. Зрозуміло, що без Духа тіло не живе: так само не живе народ без власної одухотвореної духом предків системи світогляду і знань.

Втрата слов’янами Рідної релігії через насильницьку християнізацію (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, ослабила етнічний імунітет. Втрата рідної природної релігії – стала причиною втрати родової пам’яті.

Загрозу і шкідливість перетворення слов’янської свідомості християнством усвідомлював князь Святослав, розцінюючи його як засіб поневолення духу слов’ян. Тому він боронив від Візантійської християнської експансії не тільки Русь, але й народи Подунав’я, намагаючись об’єднати слов’ян в єдину імперію. На жаль, його життя трагічно обірвалося в 972 р., а його син Володимир не зрозумів ідейної боротьби свого батька і віддав Русь на поталу візантійським християнізаторам. Уже перші його укази після охрищення Русі спрямовані на винищення слов’янських звичаїв і