Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

– Він остарбайтер! Чого ти дивишся на нього? Облиш і думати… Донесуть у поліцію! Чи ти цього хочеш?

«То й що? Що з того?» – ледь не вирвалося в Кеті (майже мимохідь), і лише потім прийшло усвідомлення, навіть не усвідомлення, а розуміння того, що мама все знає. (Від кого? Звідки? Кеті ж нікому! Жодній живій душі! Звідки ж тоді? Невже і про те, що на полі було, теж?)

Мама все знає? А хто ще?

– Хто тобі сказав? Звідки ти знаєш?

Кеті знову вдивляється у своє відображення – у всі його три різні подобизни. Вона вже встигла сходити вниз – на кухню – і повернулася з невеличким залізним кухликом (у ньому вода, порятунок для її кіс) та розрізаною навпіл сирою картоплиною (це вже порятунок для її очей). Так завжди робить мама (прикладає по половинці сирої картоплини на кожне око), коли хоче позбавитися набряків від сліз. А плаче вона багато, ох і багато. Вона плаче ледь не щодня після того, як довідалася, що… Йоганн загинув. Йоганн загинув? У це просто неможливо повірити. Йоганн такий добрий, розумний, красивий! Де він тепер? Чи є десь його могила? Невже колись (коли скінчиться війна) вони поїдуть цілою родиною його перевідати. Побачать те місце, де він… Де навіки… А мама… Мама вже ніколи не буде ні щаслива, ні усміхнена, як раніше. Ніколи.

– Кеті! Не будь дурною!.. Ми з татом не сліпі!

Кеті відчуває, що «зайнятися», «запалати» (аж до коренів кіс, а може, і до їхніх кінчиків) – це не епітети! О ні! Адже вона по-справжньому горить-палає (бо ж хіба не вся кров «прилила» до її щічок, чола?).

– Як то «з татом»? Тато теж?… І Цента?

– Центі ніхто цього не казатиме! Хіба сама помітить.

Мама відвертається до плити. Сьогодні субота, а по суботах зазвичай багато роботи. Навіть менша Цента допомагає, а Кеті й поготів. Прати – прасувати – прибирати – штопати – мити підлогу – здмухувати пил із меблів (тато жартує – «пилюгу ганяти») – чистити взуття – готувати вбрання на тиждень – змінювати постіль.

Мама відвернулася, зітхнула ледь чутно, майже крадькома. І не зрозуміло, чи жаліє дочку, чи лише осуджує? «Він – остарбайтер»… Хай у їхній родині й не надто переймалися ідеєю чистоти нації, та все ж… «Ти нацистка, мамо? Я нацистка? Тато – нацист?» – оці всі запитання, невимовлені, які так і не злетіли з язика, але майже фізично відчуті, перефразовані в інакше:

– Хіба остарбайтер не людина?

Ці слова, адресовані мамі, долітають до татових вух. Курт раптово з’являється у дверях кухні. Він не чув попередньої розмови, але бачить зарюмсане лице Кеті.

– Де мій кашкет?

Мати з донькою перезираються. Що сталося? До чого тут кашкет?

– Піду заявлю на нього в поліцію! Хай заберуть! На шахту! Завод! У концтабір! Я до нього, як до людини! А він… доньку мені збаламутив! Шайзе!

Кеті остовпіла. Марія спокійно повернулася до Курта:

– Як треба буде, я сама заявлю! Жнива на носі, а він хороший працівник… Хтозна, чи інший буде таким само?

Мати вдає (а може, справді відвернулася й не бачить), що не помічає нового нападу сліз у доньки. Кеті плаче безгучно, морщачи носика, опускаючи кутики вуст.

– Іди краще півня зарубай. Чуєш, Курте?

– Ще хоч раз тебе коло нього побачу! Навіть не наближайся більше до нього, Кеті! До цього «оста»! Теж знайшла собі залицяльника! Із вогнем граєшся, дівко!

Курт трясе пальцем у Кеті перед носом. Вона покірно киває головою, закусує губи й опускає очі.

– Тату… Це зовсім не те, що ти подумав…

Але Курт не слухає її. Ніби ошпарений, він вилітає з кухні, шарпнувши двері. Марія нарешті обертається до доньки, усім своїм виглядом демонструючи, що тему вже вичерпано.

– Батько пішов півня рубати. Іди вмийся, а потім прийдеш мені допомагати.

Кеті мокрим гребінцем причісує відстовбурчені на всі боки, схожі на маленькі антенки кучерики. Поступово вони розгладжуються, м’якшають, опадають, від чого її обличчя теж ніби розгладжується, упокорюється. Чи ж вона не гарна? Навіть дуже! Золотисті коси, великі блакитні очі! Ніби Крімгільда! Чарівна Крімгільда з «Пісні про Нібелунгів» (у школі вчили – стільки розмов було про цей давній епос, про споконвічну німецьку звитягу). А брови можна й підмалювати… От веснянки (завжди влітку такі виразні) – то вже не так просто, якби ж їх не було! Якби ж були такі смагляві щічки, мов у тої остарбайтерки! (а Кеті якщо довго на сонці пробуде, то обгорить неодмінно, а тоді облізе – і прощавай краса).

Світить сонечко, порядкує в садку Кугле. Десь за короварнею співає півень. Чути, як кахикає зі сну батько, походжаючи двором. Клаксон автомобіля – Іда приїхала по продподаток для армії. Мамине вітання, уривки розмови. Усе як завжди? Ні, ніколи вже не буде так, як завжди! Не буде, як іще три місяці тому. Не буде? Не буде… Бо з’явився він! Такий… яким вона завжди його уявлявся (не думала тільки, що він, той самий один-єдиний він буде не німець), про якого, відколи побачила, були всі думки. Дурна! Хіба вона думала (чи знала? чи бодай могла передбачити?), що вона йому… не потрібна? Що він обере іншу? І що тепер?

– Зараз війна… А він «ост»… Ти знаєш, що з ним може бути? З тобою? З нами?