Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

Нічого не буде, мамо! Не хвилюйся! Нічого не буде! Ніколи, бо… він кохає іншу.

Біля хати півники сиво-синім килимом коливаються, закривають похилений тин. Нікому підправити – самі вони з Даркою. Самі залишилися… І ця велика хата на дві половини з коморою, кому вона тепер?

– О, гуд! Карашо! Карашо, майка!

Коли це було? Учора? Позавчора? Марія показувала німчукам фото, на якому Єфрем, молодий, гарний, у костюмі, стоїть біля якоїсь кам’яниці (він написав у листі, що це будинок, у якому він живе, – Дарка їй прочитала, – написав, що в нього все добре, щоб вони не хвилювалися), показувала й приказувала: «Це мій син! Він у Німеччині! Це мій син Єфрем! Мій син!» Чи втямили? Ґелґотіли між собою, щось показували один одному, весело сміялися, а тоді по черзі фотографувалися біля їхньої хати на призьбі, а опісля – у самій хаті, біля печі, на якій червоні півні кукурікали. (Уже й не пригадує Марія відколи. Чи не покійна свекруха їх намалювала? А вони з Даркою лише підводили рік від року ці вохрянисті лінії загнутих хвостів, розправлених крил, закинутих голів, із розкритих вогненних дзьобів яких ніби й справді лунке «ку-ку-рі-ку!».)

– Майка! Рушнікі! Ікони!

Розкривають скриню, перекидають їхній із Даркою одяг, щось шукають, гидливо кривлячись. Гидливо? Мають перекидати це селюцьке сміття (і їм, звісно, однаково, що там собі подумають ці селянки… не-арійки, упосліджені рабині…), шукаючи перлину, якої тут може й не виявитися… Арійці? Обрані? Прості злодюжки, безкарні через війну, виправдовувані ідеєю… І лише крутить панський ніс дух злежаного в скрині, старанно випрасуваного домотканого селянського шмаття?

Летять, змахнувши рукавами, білі полотнища сорочок… Бідні підбиті лебідки… Білими невагомими силуетами, щедро опоясаними по коміру й рукавам рожами – калиною – барвінком – червоними – чорними – де-не-де синіми нитками… кружляють хатою… просяться до незнаного вирію…

А коли буря вщухла, Марія складала їх, уже не наляканих і зворохоблених, а упокорених, звиклих до її рук, акуратно згорнутих, назад у скриню. Дарка змітала череп’я від розбитого глека. (Нащо тільки й побили? Зумисне? Ненароком? Молоко випили… глечика розбили…)

– Нічого, доню… Ми ще вишиємо… А ікони… Звідки ж вони в нас? Ще в тридцять другому комсомольці позривали й повиносили… Ти малою була – не пам’ятаєш цього…

– Чого ж, мамо, пам’ятаю…

– І тата пам’ятаєш?

– І тата…

Марія тре кулаком очі. Дарка куряву підняла на глиняній долівці, от очі й запорошило… Не шкода їй тих рушників, і скатертини не шкода (увесь Дарчин посаг) – діло наживне!

– Я ж їм пояснюю, що син мій у вас там працює! Ви ж його погнали в ту вашу Німеччину! Що ж ви ще й мене грабуєте? А як я синові напишу? Хай вашому главному скаже! У самій Германії!.. Що «гуд»? Що мені ваше «гуд»?

Корова Берізка форкає собі під ніс. Її господиня вже вкотре заводить балачку. Берізка прислухається до цих слів тітки Марії, мовлених із гіркотою, прикрих, розпачливих, жалісливих, не розуміє їхнього значення, але відчуває – щось не так. Хтось образив тітку Марію. От і молоко сьогодні не так, як завжди, двома рівними цівками стікає й стікає під вправними Маріїними руками, а ніби цвьохає від розпачливих її рухів. Скоріше б уже Дарка погнала на пашу.

Їхнє обійстя в низині біля річки, де повно трави: хочеш – викошуй, хочеш – корів випасай. Колгоспу нема. Німці не забороняють. На річці з давніх-давен загата й великий ставок розлився на півсела, ділить Княжу Криницю навпіл. Над ставом білі пасма туману, рухомі, ніби живі, клубочаться на легенькому вранішньому вітрі, але пригріє сонечко, і розвіється це сивувате марево, засяє скляна поверхня води, відіб’ється в ній безодня блакитного неба.

А в хаті Коломійців напівморок – невеличкі віконечка заступлені вишнями. Покійний Іван насадив. Хотів, щоб так, як у Шевченка, «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Воно так і сталося: обступили вишневі дерева їхню хату, привітно заглядають у вікна, листочками шелестять, як маленькі діти на Різдво, що через шибу зазирають усередину (Чи добрі хазяї в хаті? Не колгоспні? Чи пустять колядувати? Дадуть гостинчика?). Довгі гнучкі гілочки, а на них вишні довгими рядами достигають (ще день-два, і можна обривати). І шпаки, принаджені ранніми ягідками, злітаються цілими зграйками, пурхають, цвірінчать. Шпаки… А вночі хрущі…

«Сем’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, а мати хоче научати, так соловейко не дає…»

І в них би так було! У них? У них була велика сім’я! Свекор і свекруха, Іван, Марія, син Єфрем, дві доньки – Дарка й Олюнька. Була велика родина… Була?

Чому в них уже ніколи так не буде? Чому Іван покинув її? Пішов назавжди.

«Плугатарі з плугами йдуть, співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть…»

Так вони і йшли сільською вулицею – дівчата співаючи, хлопці – їм навперейми. Серед дівчат – маленька, непомітна Маруся, серед хлопців – високий, показний Іван, одинак, син москаля Коломійця, не багача, але заможного й поважного чоловіка.

А ти мені, Іване, став рідко снитися… Уже й забуваю тебе! Ой, забуваю, Іване! Спершу, як тебе не стало, заплющу очі, ти стоїш, як живий! А тоді рідше