Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

Вишнево зацвіло під поглядом моїм…

Чи снишся ти мені?… твій дотик ніяковий,

Мов електричний ток, у жили й скроні б’є.

І знов печуть слова одчаєм і любов’ю,

І шелестить вбрання знайомеє твоє…

Сонце ковзає поверхнею невеличкого трельяжика, що його ще до війни батьки подарували Кеті на день народження. Сонечко – літнє, по-ранковому усміхнене – хазяйнує в садку Кугле, де дбайливим руками дівчат (бо ж Марія не має часу, зовсім не має ані хвильки вільного часу) висаджені колом кущі білих і червоних троянд. Одного дня Кеті помітила (коли це було? у четвер? ні, у п’ятницю), що на бутони напала якась парша й заїдає квіти.

– Таточку! Можна я поїду до Ауґсбурґа? Куплю трути від цієї капосної тлі? Гляньте лишень на ці бідолашні троянди!

– Та про мене… Як тобі нема більше чого робити…

Кеті цілує тата, зазирає йому в очі («Татко добрий! Він дуже добрий! Просто намагається це приховати… Як же вона його любить!»), але він квапливо одвертається (як завжди!) і вже прямує до короварні.

– Я миттю, тату! Туди й назад! – кричить навздогін йому Кеті, а сама вже біжить на кухню спитати в мами, чи не треба чого завезти Єфремові. Дорогою? Саме так, адже їхнє поле відразу за селом – тягнеться вздовж шосе на Ауґсбурґ.

Сонечко ще ледь прозирає над смугою горизонту (сонько? сонько! ліньки вставати – світити – зігрівати – леліяти? чи це просто такий ритуал сходу – повільний, урочистий, неквапний, як недільна меса в їхньому костелі), його рожеві відбитки веселими нерівними смугами коливаються й зникають у давно вже світлому небі.

Неділя. Ранок. Тиша й спокій в усьому будинку, по всій вулиці, над усім Айгахом. Але Кеті не спиться. Вона встає і в нічній сорочці вмощується на невеличкому круглому дзиґлику біля свого трельяжика, де в трьох вузьких довгих дзеркалах її потроєне відображення – зліва, справа й по центру. Кеті розкручує папільйотки й знову дивиться на себе в дзеркало. Боже! Нащо вона тільки це зробила? Її кругленьке миловидне личко в обрамленні буйних золотаво-рудих кучерів скидається на… на диню чи на білу святкову булку, що з якогось дива ще й вибухнула мільйоном кучериків! Розпачу немає меж! І що його тепер робити? Як вийти в такому вигляді на люди? Сьогодні ж неділя й уся родина Кугле піде на месу! Але найголовніше… як показатися на очі йому? Йому! Адже сьогодні, саме сьогодні, у неділю, коли в нього вихідний, можна поговорити з ним. Поговорити з ним? Про що?

А тоді, у ту злощасну п’ятницю (і нащо вона тільки вирішила їхати до Ауґсбурґа? нащо? від себе ж не приховаєш… аби його побачити… не оминала жодного приводу, щоб тільки потрапити Єфремові на очі, лише глянути на нього), саме виїхала на пагорб і побачила їх – стояли й про щось розмовляли, своє, тільки їм зрозуміле, лише їм знаною мовою. Обоє красиві, високі, з буйними кучерявими темними головами, що були так близько одна від одної – майже впритул. Він щось розповідав, вона сміялася, хапалася за бік, аж заходилася, переминаючись із ноги на ногу. Він – Єфрем. (Її Єфрем! Її?)

Вона… Хто вона? Ця дівчина в білій сукні? Її теж упізнала. Це покоївка Майєрів! Бачила її не раз в Айгаху, на пошті декілька разів зустрічала. Як її звуть? Ніколи не цікавилася, бо нащо? Вона ж із «остів»! Остарбайтерка! (А Єфрем? І Єфрем… теж… остарбайтер.)

Не хотів її відпускати (жартома чи серйозно з тою покоївкою?), схопив ззаду за велосипед! Оцей завжди чемний і небалакучий Єфрем? Оцей завжди чемний і небалакучий Єфрем! А далі і геть несподівано! Грудка землі на білій сукні – лемент – сльози – обійми (чи штовханина?) – пручання – виривання – постать у білому віддаляється – розгублений Єфрем… Дівчина на велосипеді розтанула…

Розтанула? Зникла? А може, її й не було? Не було? Усе лише привиділося? Намарилося? Так буває… Спека… Це лише уява? Міраж? Ілюзія?… А розпач на його обличчі, такий непідробний, відвертий. А квіти? Кинуті тією, що розтала? Кинуті, підняті, передані Кеті (ніби якась подачка!). А вона й рада була! Вчепилася в цей букетик, ніби в незнану розкіш!

А листівки? Болючий здогад шпигонув десь усередині, як осяяння – прозріння – відкриття – занурення. Це вона, остарбайтерка, їх присилала! А Єфрем не хотів навіть показувати! Завжди хапав і біг до себе читати! І на всі запитання-випитування одна й та сама відповідь: «Та то мене хлопці на гульки запрошують». Хлопці? На гульки? Листівками? Та ще так охайно пишуть?

Кеті відчуває, як знову щось здавлює її горло. Вона починає шморгати носом, висовує язика й злизує ним ці нові (у порівнянні зі «старими», вчорашніми) сльозинки. Яка ж вона дурна! Мало того, що з волоссям таке зробила (а все ж для того, щоб теж бути «кучерявою», як та клята остарбайтерка!), так ще й нареветься зараз до червоних очей і носа! Але волосся – то дурниці! Намочить зараз і знову випрямить, а от з очима навряд чи так вийде!

– Кеті! Чи ти сказилася? Він остарбайтер! Подумай про це!

Це вчора, – у суботу, – коли зранку нарешті (чекала, коли всі розійдуться-роз’їдуться, щоб не потрапити йому на очі – не доведи Господи, вгледить її такою – зарюмсаною) спустилася на кухню й наштовхнулася на мамин погляд. Такий…