Ганна Багряна - Етимологія крові

– То – людське око. Вишіптувати треба. Не поможе лікар.

Я не хотіла сперечатися зі старою. Але набрала Назара і розповіла про біду з Мартою.

За дві години лісник був у нас.

Стара, схилившись над Мартою, шепотіла замовляння і молитви всім святим, палила свічки, виливала розтоплений віск у склянку з водою, – ворожила-ворожила, і, здається, жар почав відходити, Марта дихала вже рівніше і спокійніше, а потім заснула.

– Вийшов врок з її тіла, нарешті, – втомлено, але й полегшено, зітхнула стара, наче щойно сама вивантажила цілу фуру з цементом, – нехай тепер поспить, сили набереться.

Анничка пішла на город, а ми з Назаром лишилися в хаті самі. Я зробила один крок до сінешніх дверей.

– Ти що, боїшся мене, Ярославо? – раптом він запитав.

Не могла на те ні сміятися, ні обурюватися – адже це я – сама – викликала Назара. Авжеж, зовсім не для Марти…

– А ти здатен зробити дівчині зле? – відповіла питанням на питання.

– Я схожий на чорта? – він починав мені підігравати.

– На мольфара, але не на чорта.

– Ну, так. Мольфар – не чорт. Але ж… і не янгол.

– Для чого – янгол? – коли я говорила це, наші руки вже були сплетені, а вуста готувалися до поцілунку.

Знову згадала про Андрія. Він не озивається вже третій день. Його не цікавить, чим я тут займаюся, – промайнула думка. Мене взяла злість – тепер вже тільки на Андрія. Це він винен у всьому.

І чомусь саме в оцю-от мить – коли в мені прокидається злість на коханого чоловіка – мене починає переповнювати ніжність до лісника. Вона вихлюпується зсередини спочатку несміливо, маленькими сплесками, а потім більше і більше, біжить, витікає з мене стрімким потоком, схожим на Чорний Черемош, розливається і заповнює все живе. Стає солодко і страшно – я боюся такої ніжності, вона ж може потопити у собі весь світ. Намагаюся знайти її першовитоки і напрям руху, поставити шлюзи, аби призупинити цю шалену стрімкість, але не маю, чесне слово, не маю, за що зачепитися. І тоді, у відчаї, в паніці, хапаюся, мовби за рятівну соломинку, за своє кохання до Андрія. Я таки кохаю його. Я кохаю Андрія, і мені дуже важко без нього, так важко, що я сама починаю захлинатися у невідданій нікому – за весь цей час, поки ми не разом – ніжності. Ну чому він не шле мені навіть скупих (мов чоловіча сльоза) есемесок? Чому?!..

Сміливішаю.

Мені подобалося, як мене цілував лісник. Він підхопив мене на руки, мов якусь легеньку пір’їнку і переніс до моєї (нашої) кімнати. Я швидко втрачала розум і контроль над собою. Було гаряче – аж до самоспалення.

Раптом мені – вже вкотре – запахло цвіллю. До кімнати вскочила чорна кішка. Подивилася на нас гострим поглядом, ніби пропекла обох очима-вогниками, і миттю щезла. Але Назар не бачив її, а я не хотіла казати. Не думала про забобони. І зовсім – взагалі – не думала про свого київського коханого.

Не було ані докорів сумління. Ані суму. Взагалі нічого не було. Про все забула. Про Марту – теж.

Був тільки один світ, а в ньому – я. І лісник. І – порожнеча. Бездонна прірва, у яку кидаються з високої скелі – для того лише, аби вижити.

Назар – мольфар. Назар вилікував мене від Андрія.

– Зізнайся, тільки щиро, – питала його потім, – а це ж твоїх рук справа – Мартина хвороба? Ти їй поробив, правда ж?

– Ярочко, сонечко, – він ніжно гладив мене по волоссю, – це справа її власних рук. Вона змусила тебе грати роль хворої, от і отримала сама. За все – своя платня, – сказав.

– Платня буває високою і мізерною, – підхопила.

– Залежно від ступеня недобрих намірів щодо інших. Я і ти у цій історії – лише інструменти, завдяки яким розрахунок відбувся.

Дивний цей Назар. Підозрілий. Підступний. Погано жінок знає. Чи просто прикидається дурником.

– Не вірю, щоб Марта вже аж так бажала мені зла.

– Знаєш, що каже мій батько? «Бійся жінок понад усе. Бо жінка – найнебезпечніше у світі створіння». Вибач, але у цьому велика частка правди. На жаль, – зітхнув якось нещиро.

– А ще є до нудоти примітивне продовження: кожна жінка – відьма, – зіронізувала.

– Не кожна. Бувають і янголи, – усміхнувся і поцілував мене.

– Я – не янгол, – сказала. – Ти мене майже не знаєш.

А потім подумала: а я – хіба знаю його?..

Марта ще спала. Я вийшла надвір. Хмари насувалися прямо на Криворівню. Стало темно-темно, хоча до смерку лишалося години три. Подивилася на свої руки, вони були вкриті «гусячою шкірою». Мене добряче трусило. Хоч би не сталося такого, як з Мартою, – подумала. На мені були коротенькі шорти і майка.

Відчувала якийсь неспокій – після того, як Назар поїхав. Таке враження, що я щось забула. Забула не взяти, а навпаки – віддати, а точніше – відірвати від себе і викинути геть. Щось зайве. Що заважало мені тепер вдихати на повні груди свіже гірське повітря.

Увійшла до хати, тихенько дістала зі своєї дорожньої сумки джинси. Нові, ще не вдягала їх жодного разу. Трохи задовгі, доведеться підкочувати. Але для чого – підкочувати? Ноги довшими вже ж не виростуть. Дістала з косметички манікюрні ножички. На сантиметрів сім можна спокійно вкоротити. Навіть підшивати – не обов’язково, оригінальніше буде…

– Що ти робиш? – почула раптом сонний голос Марти.

– Зайве відрізаю, – відповіла.

– Цікаво, що у тебе може бути зайвого?

– Сім сантиметрів зайвих. На джинсах.

– На джинсах? – луною підхопила подруга.

– Знаєш, Мартуню, не тільки на джинсах. В моєму житті теж є щось зайве. Тільки вимірюється воно не в сантиметрах, а в чомусь