Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

астероїда — іншого нічого на думку не спадало, а чи має він рацію, чи ні, про це довідається через кілька секунд.

— Десять, дев’ять, вісім… — відраховував секунди комп’ютер.

Марик завмер.

— Три, два, один…

Більше нічого аерон СЕС-15 вимовити не встиг, бо наступної миті його розірвало і він перетворився на пил.

Марик же залишився цілим і неушкодженим й завис над кратером на величезній висоті.

На його подив, йому зовсім не було страшно. Незрозуміло чому, але він знав, поки світло буде жити в його свідомості, з ним нічого не трапиться. І йому від цього стало навіть радісно. Якби він зміг побачити себе з боку в цей момент, безсумнівно, вирішив би, що перед ним типовий божевільний; висить собі людина над землею й посміхається щасливо. Але Марику було напрочуд добре: він зрозумів, що його не спіткає доля неживого аера.

Але й ця довга секунда минула. Аер розірвало. Марик завис у повітрі, а потім його раптом огорнуло сяйво, яке чимось нагадувало оте, справді чарівне, світло. «Ще раз просвітили через креоній», — відзначив Марик. Потім його накрило якоюсь неприємною холодною хвилею.

Потім пролунав сплеск, і нова хвиля, несучи біль, облила його від голови до ніг. Марик же продовжував мужньо тримати в голові рятівний образ. Він хотів було крикнути, але раптом відчув, що його кудись потягло. Здавалося, наче сам простір, викрутившись, став поглинати його. Це було не дуже приємне відчуття та й небезболісне, але, на щастя для Марика, усе відбувалося дуже швидко. «Котися-прокотися!» — тільки й зміг невиразно пробурмотіти Марик, і це було останнє, що він зробив у центрі циклона, бо наступної миті Марика не стало.

* * *

— Усе, він зник, — невідривно стежачи за екраном, проговорив Юлик.

— Невже зник цілим? — ніби самому собі поставив питання професор.

— Той датчик, який в його ремінь вставила Марі, показує саме це. А наші прилади, як ви знаєте, не помиляються. Усе перевірено.

— Що з аером?

— Як і попередні спроби, — розвів руками Юлик. — У пил.

Професор мовчки глянув на монітор.

— Ну що ж, — вимовив потім він. — Той кролик повернувся в кратер через тиждень. Так що будемо чекати й сподіватися… І спостереження знімати не будемо…

Частина II: У центрі циклону

Невідомо скільки часу Марик самотньо сидів перед дивними, старовинними на вигляд дверима й ніяк не міг зрозуміти, як він тут опинився. Мало того, він навіть не міг піднятися, бо було ні з чого. Марик взагалі відмовлявся що-небудь розуміти, адже він сидів ні на чому! Ось така штука. Ні під ним, ні вгорі, ні ліворуч, ні праворуч, ні позаду, тільки спереду, за кілька кроків від змученого піддослідного, таємниче колихалися (саме колихалися) двері. Марика вже кілька разів пробивав холодний піт, як тільки він намагався що-небудь робити. Опинитися в такому місці — тут не позаздриш.

Марик навіть почав було подумувати, що він схибнувся, але потім швиденько відігнав від себе цю думку, а то можна було й справді збожеволіти. До того ж, на його думку, час уже було якось і вибиратися із цієї ситуації. Марику починало набридати таке дурне положення. У принципі, не можна було говорити, що він просто завис. Адже цей незрозумілий простір якось його тримав. Але як тільки Марик робив спробу піднятися, відразу наче провалювався у щось невидиме й нещільне. У такі миті Марику ставало просто моторошно. Бути ніде й провалитися в нікуди — таке й у страшному сні не насниться. От і виходило, що піднятися незрозуміло з чого звичним земним способом було неможливо. І тільки коли Марик поступово заспокоївся, з’явився один здогад. Марика раптом осінило: чим сильніше він напружується, тим сутужніше йому підніматися. Отже, розсудив він, потрібно спробувати навпаки. Треба повністю розслабиться. «Так, — проговорив подумки Марик, — такого в мене ще не було». І йому не залишалося нічого іншого, як випробувати своє припущення. Він, як тільки міг, розслабив м’язи й відразу відчув, як це Щось стало підтримувати його.

— Ага-га… — тихенько проговорив Марик, його голосові зв’язки видали звичайний шепіт, але у цьому кошмарному просторі шепіт гримнув так, що Марику заклало вуха й здалося, що рот його розірвався. Загалом, «доброволець» мало не скопитився. Він увесь напружився й знову почав в’язнути в просторовому Щось. Переляканий, як і кожен би на його місці, він просто щосили закричав. Принаймні, так здалося йому і його голосовим зв’язкам. Але насправді з горла не вилетіло ні звуку. Марику зовсім стало не по собі. «Якщо я й виберуся звідси, — думав він, — то з розірваним ротом і з порушеною психікою. От уже, котися-прокотися! Усе тут навпаки… Уже краще беззвучно в цьому Щось існувати». Але як би там не було, а треба було підбиратися до дверей, які вже стали дратувати. Тому він знову внутрішньо зібрався й постарався повністю розслабитися.

Простір відразу м’яко обволік його. «Будь що буде!» — подумав Марик і всією своєю масою обвис у незрозумілому середовищі. Ніщо не змусило себе довго чекати й ще щільніше оповило Марика, поставило його у вертикальне положення.

«Так-так-так, —