Ольга Юліанівна Кобилянська - Земля

землі, поволікся кілька кроків покірно вперед, опустив голову на простягнені передні лапи й замахав живо хвостом, переміняючи брехіт на втішне скавуління. Замовк. Се Сава надійшов. Ішов скоро. Під пахою держав малий збиток.

Вона скочила з місця і підбігла проти нього.

— Аж тепер, Саво? Чому так пізно? — спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під ремен.

— Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! — зайнявся він, обіймаючи її за шию. — Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?. — Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.

Відтак розвинула з листків сир, з'їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвила рукою його шию.

— Знаєш, — почала, — я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то певно вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж і так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?

— Косив. Цілу днину був запряжений.

— А що той робив?

— Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.

— Коби вже раз забрався, — закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць. — Він так, як би наш «нечистий», Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.

— Ай, нещастя! — глумився хлопець. — Хотів би я знати, що він мені може зробити!

— Він бунтує старих проти тебе.

— І.?

— Ти дурний, Саво.

— Чому дурний?

— Ти не видиш, як він підлещується старим. як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати?[68] Я тобі кажу, за ним помандрує все з хати до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая, так воно буде. Будеш видіти, що так буде.

— Так що ж мені діяти?

— Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!

Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.

— Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!

— То. так. не йде. не можна!. — відпер він здержливо. — Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато:

«Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.

Її очі горіли, як перше.

— Але ти любиш землю, Саво! — сказала і притулилася близько до нього.

— Ей, що там «любиш»! — відповів він роздразнено. — Що значить чоловік без землі?

«Те, що мій батько.» — хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.

— Ти будеш мати землю, Саво! — сказала. — Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! — додала з неописаною погордою. — Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?

— Авжеж! — відповів Сава. — Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту. тоту. — й обоє пирснули нараз сміхом.

— А ти?

Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.

— Ти, певно, перепудився. Він розсміявся вимушено.

— Перепудився? Я?. Я сплюнув перед неї! — відповів і перехрестився три рази. — «Мене чіпається, ви? — кажу їй. — Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?»

«Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій», — і почала кричати.

Рахіра сховзлася, мов кітка, перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.

— А ти, Саво? — спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.

— Я? Я підняв кулак і погрозив їй. «Видите оцей кулак? — сказав я їй. — Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав, — казав я їй, — а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм! І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! — казав я. — Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік». — «Не дочекаєш ти того, ти проклятий! — пищала вона. — Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!» — та й з тим луснула мене в лице. Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой, — вирвалося нараз із його уст нетерпливо, — як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги. — і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.

— А що каже вуйко Івон?

Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.

— Ну?.

— Ет, каже!

— Та