Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

Вся річ у тім, що мені просто нічого не хотілося. Якщо вже казати правду, то все це мене швидше пригнічувало, ніж збуджувало. Мене пригнічувала вона. Ота її зелена сукня в шафі, і взагалі. А крім того, я і в думці не припускав, що це можна робити з людиною, яка цілісінький день просиджує в отому ідіотському кіно. Слово честі, і в думці не припускав.

— А вона підходить до мене й дивно так поглядає, ніби мені не вірить.

— А що таке?

— Та нічого такого. — Слухайте, я вже й сам почав нервуватися! — У мене, бачте, зовсім недавно була операція.

— Та ну?! Де?

— Та, як там її, на клавікорді.

— Та ну?! А де ж у біса та клавікорда?

— Клавікорда? Розумієте, вона, по суті, у спинному мозку. В самому низу спинномозкової каналу.

— Та ну?! — каже. — Кошмар! — А тоді бере, каналія, й сідає мені на коліна! — Пупсику! — каже.

Вона так мене рознервувала, що я молов уже чортибатька-зна-що.

— Я ще й досі не видужав, — кажу.

— А ти схожий на одного актора з кіно. Знаєш? Як там його… Та ти знаєш, про кого я. Як же його в чорта звати?..

— Не знаю, — кажу. Бачу, вона й не збирається, каналія, злазити з моїх колін.

— Та чого там не знаєш! Він ще грав в отому фільмі з Мелвіном Дугласом. Отой, що був молодшим братом Мелвіна Дугласа. Пригадуєш? Ну той, котрий випав з човна. Та ти знаєш, про кого я!

— Ні, не знаю. Я взагалі намагаюся не ходити в кіно. Коли бачу — вона вже починає дозволяти собі зі мною чортзна-що. Вульгарно так, і взагалі.

— Може, не треба, га? — питаю. — Немає в мене настрою, я ж вам казав. Я щойно після операції.

З моїх колін вона не злізла, тільки глипнула на мене такими злющими очима та й каже:

— Слухай, я вже спала, а цей прицюцькуватий Моріс узяв і розбуркав мене. Ти що, думаєш, я…

— Я ж бо сказав, я вам заплачу — за те, що прийшли, і взагалі. Слово честі, заплачу. Грошей у мене слава богу. Бо мені недавно робили дуже серйозну операцію і, вважайте, я ще й досі…

— То на якого ж чорта ти сказав отому прицюцькуватому Морісові, що тобі потрібна дівчинка, га? Коли тобі недавно чикрижили оту твою розтриклятущу… як її там? На якого ж чорта?

— Ну, мені здалося, що я почуватиму себе багато краще. А виходить, трохи помилився. Серйозно кажу. Вибачте. Якщо ви на хвилинку встанете, я візьму ґаманець. Устаньте, будь ласка.

Вона була зла, як собака, але з колін моїх усе ж таки встала. Я взяв із шифоньєрки гаманець, дістав п’ять доларів і дав їй.

— Велике вам спасибі,— кажу. — Величезне спасибі!

— Тут п’ять. А треба десять.

Бачу, щось тут не те. Недаремно я потерпав, що чимсь таким воно й скінчиться. Чула моя душа.

— Моріс сказав, що п’ять, — відповів я. — Він сказав: до ранку — п’ятнадцять, а за раз — тільки п’ять.

— Десять за раз.

— Він сказав: п’ять. Вибачте, їй-богу, вибачте, але більше я не дам.

Вона стенула плечима — точнісінько, як кілька хвилин тому, а тоді таким крижаним голосом процідила:

— Зробіть ласку, подайте мені сукню! Чи, може, вам це занадто важко?

От дівчина — жах! Голосок тонюсінький, а як сказоне що-небудь, аж мороз поза шкірою йде. Якби це була товста, стара й уся наквацьована вішалка, то не так би наводила страх.

Я підійшов до шафи й дістав сукню. Натягла вона її, потім узяла з ліжка пальто.

— Ну, бувай, гнидо пузата! — каже.

— Бувайте! — кажу. Дякувати їй чи там що я вже не став. І правильно зробив.

14

Коли каналія Санні пішла, я сів у крісло й викурив дві сигарети одну за одною. Надворі вже розвиднялося. Слухайте, а на серці в мене коти шкребли. Так було тоскно — ви собі не уявляєте. І тоді я почав розмовляти вголос з Аллі. Час від часу я так роблю, коли на душі стає дуже важко. Біжи, Аллі, кажу, додому, бери велосипед і жди мене біля будинку Боббі Феллона. Боббі Феллон жив у Мені неподалік від нас — ще тоді, багато років тому. І ось одного разу сталася така пригода: ми з Боббі надумали гайнути велосипедами _на озеро Седебіго. Візьмемо з собою, думаємо, сніданок тощо, прихопимо дрібнокаліберки — ми ще були шкети і взагалі гадали, що з дрібнокаліберок можна настріляти дичини. Одне слово, Аллі почув, як ми домовлялися, й собі захотів з нами, а я кажу, не поїдеш, і край. Ти ще малий, кажу. І ось тепер, коли на душі мені стає тоскно, я іноді кажу йому: «Гаразд, біжи додому, візьми велосипед і жди мене біля будинку Боббі. Тільки не дляйся!» Річ не в тім, що я ніколи не брав його нікуди з собою абощо. Ні, брав. Але того дня не взяв. А він зовсім і не образився. Він узагалі на мене ніколи не ображався. Та я щоразу згадую про це, коли на душі стає тоскно.

Зрештою я все ж таки роздягся й ліг. Уже в постелі подумав: може, помолитись абощо? Але так і не зібрався.

Мені не завжди вдається помолитись, навіть якщо хочу. По-перше, я, можна сказати, атеїст. Ісус Христос тощо мені імпонує, проте від усієї іншої мури в біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробились такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було стільки ж, як із дірки в голові. Тільки те й робили, що підводили його під монастир. Мені в біблії найменше подобаються якраз Апостоли. Коли вже хочете знати правду, то після Ісуса менi там найбільше до душі отой одержимий, що жив у склепах та все дряпав себе камінцями. Я його, дурня нещасного, люблю вдесятеро дужче, ніж усіх апостолів гамузом. У Гутоні я частенько сперечався про це з одним типом з другого кінця коридора, Артуром Чайлдсом. Він, каналія, був квакер і всю дорогу читав біблію. Симпатичний був хлопець, мені подобався, але наші погляди на багато що в біблії розбігалися, надто щодо отої мури з апостолами. Якщо ти не любиш апостолів, казав він мені, виходить, ти й Ісуса Христа не любиш. Коли вже Ісус Христос сам вибрав собі апостолів, каже, то треба їх любити. Ну, звісно, кажу, Христос