Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

їх вибрав, я знаю, але ж він вибирав їх навмання. Йому, кажу, ніколи було до кожного придивлятися. І я йому за це, кажу, не дорікаю. Бо хіба він винен, що було так ніколи? Пригадую, я запитав у каналії Чайлдса, як він гадає, чи попав Іуда — це той, що зрадив Ісуса й т. ін.,— у пекло, коли наклав на себе руки. Ну, звичайно, попав, каже Чайлдс. Отут я з ним аж ніяк не міг погодитись. Я ладен, кажу йому, побитись об заклад на тисячу доларів, що Ісус нізащо б не турнув каналію Іуду до пекла. Я б і зараз побився об заклад на тисячу зелених, якби їх мав. Ось апостоли, ті запроторили б Іуду в пекло, запросто, у це я повірю, а Ісус ні, зуб даю. Вся твоя біда в тому, каже Чайлдс, що ти не ходиш до церкви. І в цьому він, каналія, по-своєму мав рацію. До церкви я справді не ходжу. По-перше, батько й мати в мене різної віри і всі діти в нашій сім’ї вдалися атеїстами. Щиро кажучи, священиків я терпіти не можу. В тих школах, де я вчився, голоси в усіх священиків, як тільки почне проповідувати, ставали такі улесливі, такі єлейні — слухати гидко. Боже, як же я їх ненавиджу! Мені просто невтямки, чого в біса вони не. говорять своїми нормальними голосами? Як заведе — виходить не проповідь, а суцільне дурисвітство.

Одне слово, лежу — і хоч би словечко з якої-небудь клятої молитви на думку спало, а то аніже! Ледве-но щось почне прорізатися — відразу чую голос каналії Санні, як вона обзиває мене «гнидою пузатою». Зрештою я сів у ліжку й висмалив ще одну сигарету. Присмак вона мала гидотний. Після від’їзду з Пенсі я викурив уже, мабуть, добрих дві коробки сигарет.

Лежу я, отож, покурюю, аж чую — стукають. Та це, думаю, не до мене. Проте я збіса добре розумів, що до мене. Не знаю чому, але був певний. Навіть знав, хто там. У мене шосте чуття.

— Хто там? — гукаю. А самого вже страх підмиває. У такому ділі я боягуз.

Коли знов: стук, стук, стук! Уже голосніше.

Я зрештою встав — у самій піжамі — й відчинив двері. А світла навіть не треба було вмикати — надворі вже геть розвиднилося. За порогом стояла каналія Санні з Морісом, отим ліфтером-звідником.

— У чому річ? — питаю. — Що вам треба? — Слухайте, а голос тремтить — кошмар!

— Та нічого такого, — озивається каналія Моріс. — Всього-на-всього п’ять зелененьких. — Він сам розмовляв за обох, а каналія Санні тільки стояла, роззявивши рота, й мовчала.

— Я їй уже заплатив, — кажу. — Я дав п’ять доларів. Спитайте в неї…— Слухайте, як же в мене тремтів голос!

— Треба десять, шефе. Я тобі вже казав. За один раз — десять, до ранку — п’ятнадцять. Я ж тобі казав.

— Такого ви мені не казали. Ви сказали: за один раз — п’ять. А до ранку п’ятнадцять, це правда, ви так і сказали. Але я добре чув, як ви…

— Жени гроші, шефе!

— За що? — питаю. Господи, а серце, чую, ось-ось вискочить, бідолашне, з грудей. Ще хоч би я був одягнений абощо. Це просто жах — тут таке діється, а ти в самій клятій піжамі!

— Ворушися, шефе, ворушись! — каже Моріс. Та як штовхне мене, каналія, своїм брудним лаписьком! Я мало не гримнув черепком об підлогу — кремезний він був, собака. І не встиг я й оком змигнути, як він і каналія Санні вже стояли в кімнаті. Поводилися вони, як у себе вдома. Санні, каналія, відразу вгніздилася на підвіконні. А каналія Моріс розсівсь у великому кріслі й розстебнув комір — він був у ліфтерській формі. Слухайте, я так рознервувався!

— Ну, шефе, гроші на бочку! Бо мене робота жде.

— Я вам уже сто разів казав: я не винен більше ні цента. Я вже дав їй п’ять…

— Ану стули писок! Жени гроші!

— Чого це я платитиму їй іще п’ять доларів? — кажу. А голос, чую, ось-ось зірветься. — Ви хочете мене обмахорити!

Каналія Моріс розстебнув куртку аж до низу. Під нею світилося голе тіло — сорочки на ньому не було, тільки фальшивий комірець. Черево він мав гладке, жирне, волохате.

— Ніхто нікого не хоче обмахорити, — каже вій. — Давай гроші, шефе!

— Не дам!

Тільки-но я це сказав, як Моріс підводиться з крісла й мовчки рушає до мене. А міна така, наче він смертельно стомився або наче йому все смертельно остогидло. Боже, мені зробилося страшно! Пригадую ще, я схрестив на грудях руки. Та все це було б півбіди, якби я мав на собі ще щось, крім отієї ідіотської піжами!

— Давай гроші, шефе! — Моріс став перед самісіньким моїм носом. Більше цей тип нічого не вмів сказати. Давай гроші, шефе! — Формений кретин.

— Не дам.

— Гляди, доведеш мене до гріха, шефе! — каже. — Не люблю я давати волю рукам, та, видко, без цього не обійдеться. Ти заборгував нам п’ять зелених.

— Нічого я вам не заборгував, — кажу. — А якщо зачепите мене хоч пальцем, закричу не своїм голосом. Підніму на ноги весь цей клятий готель. Поліцію, геть усіх! — А голос дрижить, капосний, мов струна!

— Що ж, починай, — каже Моріс. — Репетуй, здіймай ґвалт. Кричи, кричи. Хочеш, мабуть, щоб твої тато й мама дізналися, що ти провів ніч із шлюхою? Такий слухняний, розумний синочок — із шлюхою! — Ти ба, мерзота-мерзо-та, а по-своєму хитрий, каналія! Що правда, то правда.

— Відчепіться від мене! Якби ви сказали були: десять — тоді зовсім інша річ. Але я добре чув, що ви…

— То ти заплатиш нам гроші? — Він уже відтис мене до самих дверей. Просто навалився на мене своїм смердючим волохатим пузом.

— Дайте мені спокій! Забирайтеся з мого номера к бісовій матері! — кажу я. А руки як схрестив на грудях, так і тримаю. От уже нікчема, господи!

Нарешті розтулила рота й Санні.

— Чуєш, Морісе, — каже, — може, подати його гаманець? Он він лежить на отому, як його…

— Ага, давай його сюди!

— Не чіпайте мого гаманця!

— А він уже осьдечки, в мене, — каже Санні. І розмахує, каналія, п’ятидоларовою банкнотою. — Бачив? Я взяла тільки п’ять — стільки, скільки ти мені не додав. Я не якась там злодійка!

І раптом у мене потекли сльози. Я б віддав що завгодно, аби тільки не плакати, але вдіяти з собою нічого не міг.

— Ага, ви не злодійка! — схлипую. — Вкрали в мене п’ять…

— Заткни пельку! — гримнув Моріс і дав мені, каналія, штурхана.

— Покинь його, чуєш! — каже Санні. — Ходімо! Борг ми в нього забрали.