Джером Дейвід Селінджер - Над прірвою у житі

Одне слово, надягаючи свіжу сорочку, я думав про те, що такий шанс мені, власне, ще не траплявся. Якщо вона, думаю, повія, то принаймні бодай чого-небудь у неї навчуся — гляди, доведеться колись одружуватись абощо. Часом мене ця дурниця непокоїть. Я читав у Гутонській школі книжку про одного дуже вишуканого, галантного й розпусного типа. Звали його мосьє Бланшар, ще й досі пам’ятаю. Сама книжка барахляна, але той мосьє Бланшар був зух нівроку. Він ще мав такий здоровенний замок на Рив’єрі, в Європі, і весь вільний час згаював тим, що лупцював дубцем жінок. Сам був худющий, як тріска, але жінки за ним просто вмирали. В одному місці він там каже, що жіноче тіло — це ніби скрипка й т. ін., і щоб вона заспівала, треба бути великим музикантом. Паскудна книжка, сам знаю, але ота мура зі скрипкою відтоді не йде мені з голови. Власне, саме через це мені й хотілося трохи підучитись — гляди, думаю, коли-небудь одружуся. Слухайте, Колфілд і його чарівна скрипка! Все це, звісно, дурниці, я знаю, але не такі вже й дурниці. Я б не проти хоч що-небудь у цьому ділі тямити. А то, якщо вже хочете знати правду, я здебільшого навіть не знаю, з чого й починати, коли залишаюся сам па сам з дівчиною, чорт забирай! Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі. Взяти хоч би оту дівчину, з якою в мене це ледве не вийшло — я про неї вже розповідав. Добру годину вхекав, поки стяг із неї отой розтриклятущий ліфчик. А коли нарешті стяг, вона ладна була плюнути мені межи очі.

Одне слово, я никав по кімнаті й ждав отої повії. Хоч би, думаю, гарненька була абощо. А втім, це мене не дуже й хвилювало. Аби лише скоріш усе відбути. Нарешті хтось постукав, я поквапився до дверей відчиняти, але перечепився через клятий саквояж, що стояв на дорозі, і так шандарахнувся — мало коліна не розвалив. Чорт, ну й час я завжди вибираю, щоб дати сторчака через саквояж!

Відчиняю двері. За порогом і справді стоїть ота повія. Спортивне пальтечко з верблюжої вовни, без капелюшка. На вигляд блондинка, але волосся, видно, перефарбоване. Одначе старою шляйкою цю не назвеш!

— Доброго здоров’я! — кажу. Та так чемно, слухайте!

— Це про вас казав Моріс? — питає. Вигляд у каналії не вельми привітний.

— Хто — ліфтер?

— Угу, — каже.

— Так, про мене. Може, ввійдете? — питаю. Я почував себе дедалі невимушеніше. Не брешу.

Вона ввійшла, одразу скинула пальто й пошпурила його на ліжко. Під пальтом зелена сукня. Потім сідав якось так бочечком на стілець біля письмового столу й заходжується гойдати ногою. Перекинула, каналія, ногу на ногу й сидить, погойдує: вниз — угору, вниз — угору. Т так первується! На повію навіть не схоже. Серйозно кажу. Мабуть, через те, що зовсім ще молоденька. Десь мого віку. Я сів у велике крісло поруч і запропонував їй сигарету.

— Не курю, — каже. Голосок такий тонюсінький-тонюсінький, ледве й чути. А от спасибі казати не вміє, коли їй що-небудь пропонують. Видно, її цього не навчили.

— Дозвольте відрекомендуватися, — кажу. — Мене звати Джім Стіл.

— Годинник маєш? — питає. їй, звісно, один чорт, як там мене звати. — Слухай, а скільки тобі, до речі, років?

— Мені? Двадцять два.

— Ага, бреши товще!

Оце сказонула! Як школярка, їй-богу. Я думав, така повія кине: «Дідька лисого!» або: «Чорта з два!» — а вона: «Ага, бреши товще!»

— А вам же скільки? — питаю.

— Стільки, скільки треба! — відрубала вона. Ще й дотепи відпускає, каналія! — Годинника маєш? — питає вдруге, а тоді раптом устає і стягує через голову сукню!

Скинула сукню, стоїть, а мені якось так чудно, ніяково! Я ж не думав, що вона почне так одразу. Я розумію: коли перед тобою раптом починають стягувати через голову сукню, ти повинен уже весь аж горіти і т. ін. Але я ніякого вогню в собі не відчував. Навпаки, все це мене швидше пригнічувало, ніж розпалювало.

— Чуєш, ти маєш годинника?

— Ні-ні, не маю, — кажу. Слухайте, ох і ніяково ж мені стало! — А як вас звати? — питаю.

А вона стоїть переді мною в самій рожевій комбінашці. Страшенно незручно мені було. Слово честі.

— Санні. То що, поїхали?

— Може, спершу трохи побалакаємо? — питаю. Теж придумав ідею! Дитячий садок. Але ж я почував себе збіса ніяково. — Ви дуже поспішаєте?

Вона глянула на мене, мов на божевільного.

— Якого чорта? Про що тут розбузикувати? — каже.

— Та не знаю. Ні про що. Просто я подумав, може, вам скортить трохи погомоніти…

Вона знов сіла на стілець біля столу. Видно, не до шмиги їй усе це було. Сидить і знов ногою погойдує. Слухайте, ох і нервова ж попалася!

— Може, візьмете сигаретку? — забув к дідьку, що вона ж не курить.

— Я не курю. Знаєш, ти як хочеш побалакати, то давай балакай. А то мені немає коли.

Та якби ж знаття, про що з нею балакати! Може, думаю, поцікавитись, як вона стала повією абощо? Але я побоявся питати. Однаково нічого, мабуть, не скаже.

— А ви самі не з Нью-Йорка? — питаю нарешті. На більше я не спромігся.

— Ні, я з Голлівуду, — каже. Потім устає і підходить до ліжка, де кинула сукню. — В тебе є плічка? А то ще сукня помнеться. Вона щойно з чистки.

— Аякже! — поквапився відповісти я. І так зрадів, що нарешті можна підхопитись і знайти собі роботу! Я взяв сукню й повісив її в шафу. Аж дивно якось. Коли я чіпляв сукню, мені стало чомусь сумно. Я уявив собі, як оця дівчина входить до магазину, купляє сукню, і ніхто там навіть не здогадується, що вона повія і т. ін. Продавець, мабуть, подумав, що вона порядна дівчина — купляє ж сукню. Сумно мені зробилося, аж страх — сам не знаю чому.

Потім я знову сів і спробував повернутися до нашої розмови. Але співрозмовниця в мене була нікудишня.

— А ви щовечора працюєте? — промовив я і відразу зрозумів, що моє запитання ідіотське.

— Угу, — каже і все ходить по кімнаті — туди-сюди, туди-сюди. Взяла зі столу меню, читає.

— А що ви робите вдень?

Вона стенула плечима. Плечі такі худенькі-худенькі.

— Сплю. В кіно йду. — Вона поклала меню і звела на мене очі. — Чуєш, то що? Не можу ж я цілу…

— Ви розумієте, — перебив я її,— щось кепсько я себе сьогодні почуваю. Важка ніч була. Слово честі. Я вам, звичайно, заплачу тощо, але ви не дуже заперечуватимете, якщо сьогодні нічого не буде? Як