Христина Лукащук - Курва

тобою, як ти самозаглиблено розглядала кожну книжку, яка тебе цікавила. Як зупинялася, ставила межи ніг торбу і двома руками брала книжку, яку вподобала. Як щось завмерши вичитувала, як начебто зважувала її на долоні і видихала – «беру». Мені стало цікаво, що ж то має бути за жінка, яка читає таку розмаїту літературу. Мені захотілося зловити твій погляд, почути голос. Марто, знаєш, як я неймовірно втішився, коли почув оте твоє: «Прошу, не витискайте мене!» – говорив, наче вперше зізнавався у почуттях. – Марто, – повторював моє ім’я, – ти ж віриш мені, дівчино? Я не хотів тебе кривдити…

Двері готелю тихо роз’їхалися, відкриваючи нутро. Чистота, зелень, позолота, ажурність, блиск, усміхнена дівчинка в довгій білій сукні на рецепції, галантний пенсійного віку консьєрж. Віз із парою закоханих над головою. Все, абсолютно все налаштовувало на приємні нотки, які він так рвучко обірвав єдиним словом – «дружина».

– Можливо, щось перекусиш? – уважно.

Тільки сівши за столик і взявши до рук важкеньке меню, згадала, що від сніданку ще й ріски не мала в роті.

– Згодна. Але щось легке.

– Можливо, печінка з яблуками? – одразу ж запропонував офіціант, вихопивши моє останнє слово.

– Можливо, – я погодилася.

– Вина? – офіціант.

– Ти будеш? – я до Олега.

– Ні. Я за кермом.

Отже, він не планує залишатися тут на довше… до ранку. Попри зіпсутий настрій, мені тут подобалося все більше і більше. Цей затишний готельчик цілком міг би стати прихистком для двох закоханих, які мають бажання насолодитися близькістю один одного.

– Мені також ні. Дякую.

Хлопчина ледве помітно вклонився і зник на кухні.

– Розкажи про себе, – попросила я.

Після його щиросердечного зізнання я відчула якусь незрозумілу і поки що не зовсім тривку близькість, якої не зазнала з Павлом, проживши з ним два роки.

– Що ти хочеш почути? – покірно, наче дитина, яка завинила.

– Геть усе.

– Витримаєш?

– Намагатимусь.

– Чи воно тобі потрібно?

– Треба ж якось згаяти час, доки зготують вечерю.

– Згоден.

Мені сподобалося те, що так просто погодився, не роблячи театральних жестів, не зводячи від здивування догори брови. Була вдячна за те, що дозволяв злитися.

– Народився у Львові. Закінчив тут середню школу, а вищу освіту поїхав здобувати аж до Москви. Повертаючись літаком додому, познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Вона також навчалася в Москві, але в іншому виші. Була іншою. Іншою від тих дівчат, з якими знався вдома, навіть іншою від колег по інституту. Завжди, коли б її не зустрів, виглядала так, наче зійшла зі сторінок глянцевого журналу, яких тоді не було. Завжди модно зачесана, з елегантним манікюром. Усе – від макіяжу до шнурівок на чобітках – у неї було бездоганне. Ніколи не бачив її в одному й тому ж одязі. Якось жартома спитав, що вона з ним робить, на що, навіть не всміхнувшись, відповіла: «Викидаю». Я не повірив, але коли ми одружилися, зрозумів, що говорила правду.

Ми домовлялися, що літатимемо одними й тими ж рейсами, аби не було нудно. Оскільки літаки приземлялися, бувало, і серед ночі, я проводжав її додому. Нас завжди зустрічав на порозі її батько, а не мати, як у більшості сімей, і ввічливо дякував за те, що складав товариство його доньці. З аеропорту нас неодмінно забирала автівка її батька. Матір я бачив лише декілька разів. Була як дві краплі води схожа на мою нову знайому. Так само винятково добре виглядала, тільки була старшою, що з першого погляду не дуже впадало у вічі. В основному проводила час на курортах за кордоном. Усім удома керував батько.

Я зауважив, що він почав дедалі уважніше до мене придивлятися. Запрошував залишитися на чай, а то й на сніданок, залежно від того, котра година доби була. Щоразу мої посиденьки затягувалися. Він запитував, а я відповідав про своїх батьків, про мрії, амбіції, плани, про навчання, виграні олімпіади та конкурси. І так могло тривати безкінечно довго, та одного разу – це було на останньому курсі – він запросив мене до свого кабінету.

– Ти нормальний чоловік, Олегу. З тебе будуть люди. Мені потрібний правонаступник. Біля моєї доньки завжди вшивалась одна погань. Ти єдиний вигідно вирізняєшся на їхньому фоні, – провадив чоловік, як зазвичай, насупивши густі брови.

Він мені подобався. Упевнений, мовчазний. Одразу видно, що цей чоловік знає, що робить, і слів на вітер не кидає. Попри те, що належав до номенклатури, яку годилося б осуджувати, нагадував мені вольових героїв Джека Лондона. Я не знав, до чого він хилить, але був упевнений: хай би що запропонував, ця пропозиція буде вигідною.

Я мовчав, тож він продовжив:

– Пропоную тобі руку моєї доньки.

Я не встиг здивуватися, а він провадив далі:

– Весілля гучного не буде. Не те, що немає коштів, – недоцільно. Краще цю суму я тобі дам як стартовий капітал.

Цей чоловік навіть не припускав, що я відмовлюся. І він таки був правий.

– Згода. А як же ваша донька? Між нами наче нічого такого особливого й нема… – Хотів бути чесним.

– Знаю. Спасибі, що спитав. Вона згодна. Думаєш, легко відмовитися від усього, що дає дівчинці моя прихильність? – усміхнувся.

Знав, що для залежних немає жодних аргументів. Так ми й побралися. Попри свою звичку йти в ногу з модою, моя дружина доволі розумна і мила. Я б навіть не жалівся, якби не одне «але»… Ми вже дев’ятнадцять років у шлюбі, а вона й не згадує про дитину. Каже, це зіпсує їй фігуру. Коли ж я апелюю до здорового глузду і наводжу як приклад її матір, то вона тільки відмахується. «А знаєш, яких зусиль коштувало їй знову стати стрункою? А груди вона таки не врятувала. Довелося вставляти імплантанти. Тобі ж подобаються мої груди?» – сміялася вона, оголюючи воістину досконалі перса, і ластилася, мов мала дитина. Я поступався.

Я застигла з ножем, занесеним над шматком печінки.

– Пробач за деталі. Ти ж сама просила. Смакує?

Мусила кивнути і все-таки наважилася порушити композицію, створену місцевим кухарем. Кілька нарізаних тонкими скибками шматків печінки лежали, акуратно складені краєчком на краєчок. Покладена поверх них, запаморочливий запах щедро випромінювала цибуля, і аж на самому вершечку – два кружальця великого, без серцевини, яблука. Тут же дві четвертинки вареного яйця, оливка і плястерок[16] червоного помідора.

Овва! Такої ніжної, соковитої печінки я зроду не їла.

– Чи можна запитати рецепт? – вирвалося в мене, коли поглинала наступний шматок.

– Справді так смачно чи дражнишся?

– Справді.

– Тоді, думаю, можна.

Олег відкликав офіціанта вбік, щось шепнув йому, і