Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:

— Як вас звати? — вже лагідніше запитала вона.

— Христофор, моя пані, — відповів кур’єр.

— Скажіть, вам відомо, хто я?

— Смію думати, що ви — дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…

— Мовчіть! Більше ані слова…

Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:

— Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?

— Аніскільки, моя пані, — відповів той, — дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.

— Ви шляхетна людина, Христофоре, — мовила жінка, — можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…

Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.

Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:

— Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! — тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.

— Замовкни, — цитьнула господиня, — чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!

— Не можу! Не можу вивести, моя пані… — не вгавала та.

— Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?

— Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…

— Устань, Францо, — сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, — що ти йому сказала?

— Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…

— Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, — жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, — благаю, рятуйте мою честь.

Він ледве її бачив, але добре чув той самий п’янкий запах. О, заради неї він зробить що завгодно!

— Лізьте у вікно, тільки обережно. Вже майже ніч, ніхто вас не побачить. Тільки, заради Бога, не розбийтесь! Інакше загубите не тільки своє життя. І не попадіться сторожі… Ну ж бо!

Той мовчки скорився…

З підвіконня було видно темне вузьке подвір’я, а ліворуч височіла надбрамна вежа. Ні те, ні інше жодної надії не вселяли. Однак праворуч, за якихось три-чотири лікті, тяглася фортечна стіна. На ній для вартових було споруджено простору галерею. Коли пощастить, то вдасться до неї дострибнути…

Удача цього дня, мабуть, сприяла-таки Христофу. Гепнувшись на дерев’яний поміст, він завмер на хвилину, а потім обережно підвів голову.

— Хто там? — долинуло з темряви.

Кур’єр у відповідь заспівав щось сороміцьке п’януватим голосом.

— Красіцький, ти? — запитав голос.

— Угу…

— Знову ся нажер, бидляку! На ногах тримаєшся?

— Угу…

— Мерщій униз! Наказано перевірити естакаду…

За якийсь час невеликий загін вийшов через браму і, минувши під’їзні аркади, рушив довкола стін. Довколишні болота кумкали жабами і сюркотіли цвіркунами. Подекуди, між осокою, у темних дзеркалах між сплячого латаття дрібно розквітали зорі. Волога і терпка ніч панувала за мурами…

Темна постать непомітно відділилась від стіни. Тихіше за болотяних духів, але стрімко, мов нічний птах, хтось подався подалі звідси.

Частина друга

Розділ І

Сп’янілий скрипаль геть фальшиво вів якусь чудернацьку мелодію. Хотілося його вбити, але той був задалеко. До того ж складалося враження, що, окрім Ореста і Казимира, він більше нікого не дратував. Незнайомець навпроти також навіть оком не моргнув. Можливо, мав кепський слух чи цілковиту байдужість до будь-якої музики. Натомість він вколов кожного по черзі своїм гострим поглядом і холодно запитав:

— Чи все зрозуміло, панове?

Орест сердито гримнув кулаком по трухлявому столі.

— Хай йому грець! Все одно не второпаю!

— Тсс! — пригрозив незнайомець.

— Та поясніть же як слід…

Казимир у цей час роззирнувся довкола, чи не слухає хто їхню балачку, але всім було наплювати.

— Усе добре, — заспокоїв він незнайомця.

Той глибоко вдихнув смердюче повітря і зі свистом видихнув. Заїзд, як і раніше, ходив ходором і реготав, отож троє співмовців знову присунулись докупи. Вони були брудні й спітнілі і вочевидь набридли один одному неабияк.

— Повторюю, — мовив чужинець, — за три дні, неподалік звідси, рікою проснує невеликий човен, що ним купці возять свій крам на продаж. Упізнаєте його за геральдикою. Належить він князю і йтиме до Острога…

Незнайомець замовк і пильно вдивився в їхні обличчя, ніби хотів розгледіти, чи второпали його слова. За мить він продовжив:

— А тепер найголовніше: мусите його перехопити і все, що там знайдете, віддати князю.

— Сто чортів! — вигукнув Орест. — Але чи вірно я почув, що човен — княжий?..

— Вірно.

— І ми, мов розбійники, нападемо на нього і пограбуємо?

— Так хоче князь.

Запала мовчанка.

— А як, дозвольте запитати, ми можемо впевнитись, що ви — його довірена особа? — запитав Казимир.

— Значить, шляхетського слова вам не досить? — зверхньо процідив незнайомець.

Двоє щиро розреготалися.

— Даруйте, шановний пане, — поспішив додати Казимир, — ми анітрохи не сумніваємось у його вагомості. Але ж поставте себе на наше місце. Та я присягнутись можу, що на будь-якій дорозі від Лівонії до Волині…

Чужинець раптом лапнув рукою під полою плаща. В руках Казимира миттєво блиснув гострий кинджал, а його сусід, трохи подавшись назад, інстинктивно пацнув під сорочкою теплу кольчугу.

— Пробачте, я вас перебив, — спокійно мовив незнайомець.

— Дрібниці, — так само відповів Казимир, — адже ви й так зрозуміли мою думку.

Він усе ще тримав у руках свою зброю, спрямовану вістрям співрозмовникові в горлянку.

— Зрозумів якнайліпше… Гарна річ… Б’юсь об заклад — італійської роботи… — сказав той.

— Так. Відібрав у такого ж найманця під Оршею. Італійця, — уточнив Казимир.

— А чим ви нас здивуєте? — іронічно усміхаючись, запитав Орест. Затим витяг з-за пояса і поклав на стіл важезного ландскнехтського меча.

— Панове… — удавши образу, мовив чужинець.

— Тільки майте на увазі, — додав Орест, — в разі чого ми розпатраємо вас, як свинячу тушу і зробимо це швидше, аніж м’ясники в Бродах.

Сказав він це так люб’язно, наче йшлося насправді про неабияку послугу.

— Панове, — вже трохи стомлено повторив незнайомець, — я бачу, суворе життя цілковито позначилось на ваших манерах.

— Дістаньте руку з-під плаща, — відрізав Казимир, усе ще тримаючи кинджал напоготові.

— Як вам буде завгодно, — з легким поклоном сказав чужинець.

Шляхтич повільно подався передпліччям, а далі обережно витягнув руку зі складеним вчетверо грубим аркушем.

Казимир заховав кинджал і насмішкувато перезирнувся з Орестом.

— Ну от, — урочисто промовив незнайомець, — ось вам доказ, якого ви так прагнули і через який ледь не відправили мене ad patres. Це документ, виданий єго княжою мосцю…

Він розгорнув його на столі.

— Лише одна обставина, — додав шляхтич, — написано латиною… Смію підозрювати, що