Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

було негайно, проте кур’єру не спало на думку нічого іншого, як заховатись у льоху, підперши за собою двері. В темряві він намацав холодну запліснявілу стіну і, тримаючись за неї, рушив углиб, наштовхуючись час від часу на діжки, різних розмірів полиці й глеки. Якби не притишена лайка, то могло б здатись, що у льох заліз кіт і, добряче нажершись, намагається дістатись на світ Божий.

У корчму з криками увірвались. Чути було, як лютував десятник і йойкав жид. Невдовзі його знайдуть, але звідси принаймні легше оборонятись і тут вдосталь харчів. Можна протриматись довше, навіть якщо справа пропаща. Стало страшенно шкода Ляни, яка сердечно йому довірилась. Заради неї можна було б здатись, але тепер уже пізно. Відклавши вбік зброю, посланець став у темряві на коліна і, склавши молитовно руки, упівголоса промовив:

— Господи, не дай пропасти цьому янголу через мою необачність. Збережи її вроду і пошли довгі роки життя. А моя смерть нехай буде покутою…

Позаду нього несподівано почувся шурхіт. Схопившись на ноги, кур’єр побачив, як просто з підлоги з’явилася свічка, освітивши жіночу голову.

— Чого ж ви стоїте? — прошепотіла жінка. — Підніміть ляду, інакше я впаду.

Він кинувся допомагати, але від здивування був таким незграбним, що ледве сам не зіштовхнув гостю кудись униз, звідки та з’явилась.

— Чого це ви молилися? — запитала вона, поправляючи хустку на голові. — Треба було постукати, як завжди…

— Я ж бо…

— Годі балачок, — махнула рукою жінка, — ходімо, пані давно чекає вас.

У такому становищі було б дурістю опиратися, і кур’єр, дослухавшись здорового глузду, мовчки спустився слідом за незнайомкою. Намацавши ногами щаблі драбини, він із превеликим задоволенням зачинив над собою ляду. Ставши на рівну землю, Христоф відчув неймовірне полегшення. Жінка повела його далі тісним підземним ходом. Стримуючи радість, він покірно йшов за нею, подумки дякуючи провидінню за такий несподіваний рятунок. Куди б не вела його ця незнайомка, однаково там краще, аніж у лапах жовнірів.

Минуло добрих півгодини, доки хід нарешті закінчився. Тут знову довелося лізти по драбині і підіймати потаємну ляду. Відблиски свічки розбіглися в темряві, виказуючи ряди темних пляшок. Вочевидь, це був погріб, де зберігалося вино.

— Нарешті ми в замку, — тихо промовила незнайомка, — щоразу в цьому тунелі мене дрижаки проймають.

Христоф прикусив губу, щоб голосно не викрикнути: «В замку, чорт забирай?» Натомість він уважніше придивився до пляшок з вином, на яке потрапляло тьмяне світло. Кожна мала відтиснений воском герб. Навіть у напівтемряві неважко було впізнати геральдичний символ Даниловичів.

Лаючи подумки свою зрадливу вдачу, він прагнув лишень одного: аби його провідниця виявила свою помилку якомога пізніше. Безумовно, у тому льосі чекали когось іншого. Того, кому він зруйнував усі плани своїм дебоширством у корчмі.

Що ж діяти, коли з’ясується обман? Як утекти цього разу, коли опинишся у товстезних мурах Олеського замку? Може, пригрозити цій жінці? Змусити вивести його звідси? Ні, можуть помітити інші челядники… Цікаво, чи замок досі належить двом сім’ям? Якщо схоплять Даниловичі, то можна закликати іменем Корони інших, Каменецьких…

Тут він ледве встиг закрити обличчя рукою, оскільки незнайомка тицьнула в нього свічкою.

— Візьміть, — сказала вона.

Той заперечливо хитнув головою.

— Тоді підіймайтесь.

Погріб для вина залишився позаду. Тепер вони були в невеличкій кімнатці, вочевидь, комірчині цієї жінки. Вона відкинула килим на стіні, за яким виявились гвинтові сходи нагору. Христоф зрозумів, що далі мусить іти сам.

Сходи вивели в горішні покої, де серед темряви злякано тріпотіло світло від мармурового каміна. Воно трохи дотикалось мозаїчної стелі і лизало, наче пес, великий настінний гобелен. На ньому німфа Каліпсо поставила перед Одіссеєм чашу з нектаром і спорудила таку гору фруктів, що вистачило б на пів троянського війська. «О, Лаертід богорівний, удатний на все Одіссею! — промовляла острівна красуня. — Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину зараз же їхать?

Знав би ти, скільки недолі зазнать доведеться тобі, то залишився б зі мною оселю оцю пильнувати…» На що впертий герой, спостерігаючи, як служниці прибирають розбурхане ложе, відповів: «Ти не гнівися, владарко-богине! І сам-бо я добре те знаю, що й станом, і зростом своїм, і красою — всим поступається вірна моя Пенелопа. Та лиш до неї я прагну й душею туди пориваюсь…»

Навпроти було розкішне ліжко, поряд із яким бовваніла позолочена Артеміда. До неї тягся м’який килим, і Христоф несміливо затупцював на місці. Він раптом з огидою відчув увесь бруд на собі, а надто заліплені гноєм чоботи.

На ліжку хтось ледь чутно ворухнувся. Услід за цим солодкий жіночий голос промовив:

— Нарешті, Димитрію! Господи, як же я за тобою скучила…

Отже, того, хто мав бути на його місці, звуть Димитрієм. Боже Всемогутній, що зараз буде! Він витер піт з чола і набрав повітря в легені — треба зізнаватись…

— Той дик Станіслав на полюванні, і я одразу ж відправила Меланію за тобою. Ходи сюди. Ти часом не прихопив по дорозі вина? Я спрагла… — почулося знову.

Кур’єр наблизився так обережно, наче йшов по голках.

— Нахилися, я зовсім тебе не бачу, — наказав голос, — поцілуй мене… Не маю сил чекати…

Запаморочливий запах теплого жіночого тіла вдарив йому в ніздрі, сколихнувши нутро, як чашу з вином. Понад усе хотілося підкоритись, пославши під три чорти здоровий глузд і все на світі.

— Роздягайся… — цей солодкий спів позбавляв розуму. — Ти знаєш, сьогодні я розглядала грецькі фрески. Там чоловік цілував гетеру в уста і водночас пестив її розкішницю… — вона засміялася.

— Пані…— видавив нарешті із себе гість.

— Пані? — спокусниця схопилася з ліжка.

Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.

— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала богиня.

— Мене провела ваша служниця, — відповів смертний.

— Меланія? Хіба вона не завважила, що ви — не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..

— У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, — винувато сказав Христоф.

— Від жовнірів? То ви — харциз? — перелякалась Артеміда.

— Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, — пояснив той.

— Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? — ядуче мовила жінка. — Забирайтесь геть!

Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.

— Стривайте! Куди ви? — зупинив його поклик.

— Йду геть, моя пані, як ви й наказали, — смиренно відповів той.

— У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!

Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт