Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. – К., 1996.

Українська політична еміграція 1919—1945. Документи і матеріали. К., 2008.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. І—II. – К., 1996, 1997.

Ульяновська С, Ульяновський В. Автори «Української культури» // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—IV. – Прага, 1921, 1922.

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.

Шульгін О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. – К., 1998.

Ohloblyn О. Ukrainian historiography (1917—1956) // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. – 1957, – V. 5—5. – № 4. Оглоблін О. Дмитро Дорошенко // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Париж; Нью-Йорк, 1953.

«Література про Українську революцію дуже бідна»

(Павло Оникійович Христюк)

Походив майбутній партійний і державний діяч, літописець Української революції з козацької родини. Народився він 1890 р. у станиці Єлисаветградській на Кубані. Середню освіту здобув у Баку. В 1912 р. вступив до Київського політехнічного інституту. Тут прилучився до політичного життя, зацікавився українським питанням. Почав співпрацювати в газеті «Рада», а потім редагував кооперативний журнал «Комашня». Дедалі активнішою стає його участь у кооперативному русі, в середовищі якого визрівали достатньо широкі сили національно і політично свідомої української демократії.

П. Христюк був одним з організаторів і керівників першого вільного кооперативного з'їзду Київщини, що відбувся у березні 1917 р. Тут він познайомився з М. Грушевським, зійшовся близько з іншими діячами українського руху, такими як М. Стасюк, X. Барановський та ін.

П. Христюк був і серед найактивніших учасників першого кооперативного з'їзду спілок України. За рішенням останнього він почав разом з М. Ковалевським редагувати офіційно позапартійну газету «Народна воля», яка насправді стала рупором Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) – найвпливовішої партії серед українського селянства, що за чисельністю на осінь 1917 р. не поступалася більшовикам (за деякими ж відомостями, значно переважувала їх).

Організації українських есерів виникли ще в час першої російської революції. Однак об'єднавчого, установчого з'їзду не відбулося. Процес затягнувся аж до 1917 p., коли на початку квітня, в умовах демократизації політичного життя було проведено Перший з'їзд УПСР. Одним із фундаторів партії поряд з М. Грушевським, М. Ковалевським, В. Голубовичем, М. Шаповалом був Павло Христюк. Обраний до складу ЦК, він досить швидко набув значного авторитету і, незважаючи на молодість, став одним з визначних лідерів УПСР.

Відтоді П. О. Христюк надавав величезної уваги роботі серед селянства, намагаючись внести в рух трударів якомога більше свідомості, організованості. Наприкінці квітня 1917 р. він скеровував роботу Київського губернського селянського з'їзду, був одним з керівників Першого Всеукраїнського селянського з'їзду в кінці травня – на початку червня 1917 р., виявився обраним до складу ЦК досить авторитетної серед селян України в 1917—1918 pp. «Селянської спілки», а відтак обраним і до складу Центральної Ради.

Павло Оникійович і тут зарекомендував себе якнайкраще. Коли створювався виконавчий орган Ради – Генеральний Секретаріат, П. Христюка ввели до його складу на посаду генерального писаря. В його обов'язки входила організаційно-технічна робота з документами. Можливо, це зрештою виявилось вирішальним, коли Христюк-політик вирішить стати Христюком-істориком, з одного з творців Української революції перетвориться на одного з найскрупульозніших, найцікавіших її літописців.

Можливо, марудна писарська робота, яку П. Христюк намагався вести щонайретельніше, не дозволяла ні на хвилину відволікатись. Можливо, свою роль відігравали якісь інші фактори, проте фактом залишається те, що Павло Оникійович рідко брав слово для виступів на засіданнях Генерального Секретаріату, на сесіях Центральної Ради.

Після реорганізації Генерального Секретаріату в Раду Народних Міністрів і зміни соціал-демократичного її керівництва (В. Винниченка) на есерівське (В. Голубовича) П. Христюк обійняв посаду міністра внутрішніх справ, а в лютому – Державного секретаря Ради Народних Міністрів УНР То були важкі часи для Української Народної Республіки, її урядових інституцій. Довелось під тиском радянських військ залишати Київ і евакуюватись на Волинь, працювати під пресом австро-німецьких окупантів після повернення з ними до Києва. Врешті 28 квітня 1918 р. Центральну Раду було розігнано.

У добу гетьманщини П. Христюк, як і інші діячі УПСР, знаходився в опозиції до П. Скоропадського, заарештовувався, входив до Українського національного союзу. Есери переживали далеко не кращі свої часи. У травні 1918 р. на IV з'їзді стався їх розкол. З трьох основних течій – ліві (майбутні боротьбисти), центристи і праві – П. Христюк обрав центристські позиції і увійшов до «Центральної фракції українських соціал-революціонерів», яка наприкінці січня 1919 р. оформилась в самостійну партію УПСР (центральної течії), а в квітні того ж року повернулась до старої назви – УПСР. Після падіння режиму гетьмана есери центру стали однією з партій Директорії УНР, а П. Христюк займав в уряді посаду товариша (тобто заступника) міністра внутрішніх справ. Це була остання державна посада Павла Оникійовича в Україні: того ж 1919 р. він емігрував до Австрії, де увійшов до «Закордонної делегації УПСР» (разом з М. Грушевським, М. Шрагом, М. Чечелем та ін.). Він був співредактором журналу «Борітеся – поборете» (1920—1922 pp.), входив до «Спілки українських письменників і журналістів» у Відні.

Та, мабуть, найбільшою мірою з моменту еміграції П. Христюка захоплює план підготовки праці з історії Української революції. Власне, він накидав перші її сторінки ще в Кам'янці, коли працював в українському уряді І. Мазепи.

Очевидно, додаткового стимулу додала близькість до М. Грушевського, який міг своїм подвижництвом захопити будь-кого. До того ж виникали і сприятливі організаційно-технічні можливості. Створений клопотаннями М. Грушевського на кошти української еміграції Український соціологічний інститут розпочав низку цікавих дослідницьких програм, і можна було розраховувати на його активне сприяння у виданні майбутньої книги.

Та найголовніше полягало в тому, що Павло Оникійович сам прагнув якомога ретельніше і ґрунтовніше відтворити, осмислити все пережите останніми роками, зробити з досвіду належні висновки, винести уроки.

Успіху нелегкої справи значною мірою сприяло те, що ще починаючи з обов'язків генерального писаря П. Христюк виробив чи ж то особливий смак, чи ж просто якусь дисципліну щонайсерйознішого ставлення до документів. І коли він почав працю над історією Української революції, він понад усе цінував вагу саме документального аргументу.

Можливо, позначилось і те, що почали вже видаватись перші мемуарні твори, в яких значна доля суб'єктивізму і домислів спотворювали картину реальної дійсності, не могли претендувати на скільки-небудь наукове осмислення, прояснення історії одного з найскладніших періодів