Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

в Дантовому «Пеклі», до прозаїчних ніш «Орієнтальної бібліотеки», створеної зусиллями д’Ербело, леґітимізує словник, універсум репрезентативного дискурсу, специфічного для обговорення та розуміння ісламу та Сходу. Те, що цей дискурс розглядає як факт (наприклад, те, що Магомет — самозванець), є компонентом дискурсу, твердженням, яке цей дискурс примушує людину робити щоразу, коли промовляється ім’я Магомета. Під різними одиницями орієнталістського дискурсу, — під яким я розумію просто словник, завжди застосовуваний, коли говорять або пишуть про Схід, — ховається така собі сукупність репрезентативних образів або тропів. Ці образи є для реального Сходу — або ісламу, який становить тут для мене головний інтерес, — тим самим, чим є стилізовані костюми для персонажів п’єси в театральній виставі; їх можна порівняти, наприклад, із хрестиком, якого кожен мусить носити на шиї, або зі строкатим костюмом арлекіна, в якому той з’являється на сцені у виставах commedia dell’arte. Іншими словами, нам немає потреби шукати відповідності між мовою, яка застосовується для того, щоб розповісти про Схід, і самим Сходом, і навіть не тому, що мова неточна, а тому, що вона навіть не намагається бути точною. Вона ставить перед собою лише ту мету, яку Данте поставив перед собою в «Пеклі», тобто водночас охарактеризувати Схід як щось чуже й вивести його схематично на театральну сцену, де режисер та актори ставитимуть свою виставу для європейської публіки, і тільки для неї. Звідси й коливання між знайомим і чужим; Магомет завжди буде самозванцем (знайомим, бо він намагається наслідувати Ісуса, якого ми знаємо) і завжди буде орієнталом (чужим, бо хоч у якомусь розумінні він і поводиться, як Ісус, він, у кінцевому підсумку, не є ним).

Радше, ніж називати всі мовні засоби та звороти, які асоціюються зі Сходом, — описуючи, які вони незвичайні, наскільки відрізняються від звичайних, які вони екзотичні та просякнуті чуттєвістю тощо, — ми згадаємо {99} про ту їхню загальну характеристику, що всі вони прийшли до нас через добу Відродження. Всі вони декларативні й самоочевидні; граматичний час, у якому подаються їхні дієслова — це позачасова вічність; вони передають враження повторюваності й сили; вони завжди симетричні й водночас діаметрально протилежні до європейського еквіваленту, який стоїть вище від них і іноді називається, а іноді — ні. Для вираження всіх цих функцій часто буває достатньо застосувати тільки просту дієслівну зв’язку «є». Так, Магомет є самозванцем, і сама ця фраза канонізована в «Бібліотеці» д’Ербело і, в якомусь розумінні, драматизована Данте. Не треба давати ніякого заднього тла; фактичні докази, необхідні, щоб звинуватити Магомета, сконцентровані в частці «є». Нам немає потреби визначати граматичні ознаки цієї фрази, не треба навіть уточнювати, що Магомет був самозванцем, ніхто бодай на мить не припускає можливості, що виникне необхідність повторити це твердження. Воно є повторюваним, він є самозванцем, і щоразу, коли хтось це каже, він стає самозванцем усе більшою й більшою мірою, а автор твердження побільшує свій авторитет щоразу, коли його проголошує. Так, знаменитий життєпис Магомета, опублікований Гемфрі Прідо в сімнадцятому сторіччі, має підзаголовок «Істинна природа самозванства». І нарешті, звичайно ж, такі категорії, як «самозванець» (або «орієнтал», якщо вже на те пішло) припускають, навіть вимагають своєї протилежності, яка не є ані чимось оманливо іншим, ані потребує безконечної експліцитної ідентифікації. І такою протилежністю є «західноєвропеєць», а у випадку Магомета — Ісус.

Отже, у філософському плані той вид мови, думки та бачення, які я назвав дуже загальним терміном «орієнталізм», є формою радикального реалізму; кожен, хто звертається до орієнталізму, цієї узвичаєної системи давати раду питанням, об’єктам, якостям та реґіонам, які вважаються східними, позначає, називає, вказує або фіксує те, про що він думає або говорить, словом або фразою, які потім або сприймаються як реальність, або, простіше, є самою реальністю. Риторично кажучи, орієнталізму властиво анатомізувати й вираховувати: користуватися його словником означає брати участь в розчленуванні всього орієнтального на частини, якими легко управляти. {100} З психологічного погляду, орієнталізм — це форма паранойї, знання зовсім іншого типу, аніж, скажімо, звичайне історичне знання. Можна говорити про певні результати застосування цієї уявної географії та створюваних нею драматичних кордонів. Проте існують також специфічно сучасні трансмутації цих орієнталізованих результатів, які я мушу далі розглянути.

III

ПРОЕКТИ

Нам треба розглянути набагато ефективніші оперативні успіхи орієнталізму, хай навіть лише для того, щоб зрозуміти, наскільки хибною (і наскільки протилежною правді) була насичена невідворотною погрозою думка, висловлена Мішле, про те, що «Схід наступає, непереможний, фатальний для богів світла чарами своїх мрій, магією своєї chiaroscuro» 53. Культурні, матеріальні й інтелектуальні взаємини між Європою та Сходом пройшли через безліч фаз, навіть якщо межова лінія між Сходом і Заходом певною мірою постійно тиснула на Європу. Проте загалом саме Захід наступав на Схід, а не навпаки. «Орієнталізм» — це узагальнений термін, який я застосовую, щоб описати західне наближення до Сходу; орієнталізм — це дисципліна, зусиллями якої Схід систематично ставав усе ближчим до нас як поле досліджень, відкриттів і практичної діяльності. Але, крім того, я користуюся цим терміном для позначення тієї безлічі мрій, образів та слів, які доступні для кожного, хто намагався говорити про те, що лежить на схід від межової лінії.

Світлотіні (італ.).

Ці два аспекти орієнталізму взаємодоповнюють один одного, оскільки, застосовуючи їх обидва, Європа змогла безпечно й неметафорично наступати на Схід. Тут я хотів би головним чином розглянути матеріальні свідчення цього наступу.

За винятком ісламу, Схід аж до дев’ятнадцятого сторіччя був для Європи зоною, чия історія була історією західної домінації, що ніколи не уривалася й ніколи не {101} мала суперників. Це незаперечна правда про британську діяльність у Індії, про португальську діяльність у Ост-Індії, Китаї та в Японії, про французьку та італійську діяльність у різних реґіонах Сходу. Були окремі випадки тубільної непокори, як, наприклад, у 1638 — 1639 pp., коли група японських християн викинула португальців зі своєї країни; проте, загалом кажучи, лише арабський та ісламський Схід кидав Європі постійний і небезпечний виклик на політичному, інтелектуальному, а часом і на економічному рівнях. Отож протягом тривалого періоду своєї історії орієнталізм несе на собі відбиток проблематичного європейського ставлення до ісламу, й саме навколо цього загострено чутливого аспекту орієнталізму обертається мій інтерес у даному дослідженні.

Безперечно, що іслам був справжнім викликом — і то з багатьох боків. Він лежав загрозливо близько до християнського світу як у географічному, так і в культурному плані. Він будувався на юдоелліністських традиціях,